АКТУАЛЬНО

[5]

Кохаю тебе. Але дав обітницю Богу...


Я не знала куди подiти руки, в головi гуло, хотiлося плакати та смiятися водночас

Шмат дороги вiд Варшави до Люблiна я майже нiколи не пам'ятаю. Бо
за сльозами не бачу нiчого...

Далi стає легше. Опановую себе, бо треба ще до Львова добре
виспатися. Там мене чекає Настуся -- моє щастя, моя доня.
Навiщо малечi знати, як болить серце у мами. Як розривається
душа. Проте... Колись знатиме. Знатиме, хто її батько. Знатиме
iсторiю мого з Яном кохання. Можливо, осудить, можливо, зрозумiє.
Хтозна.

А допоки не можу заснути в переповненому заробiтчанами та
студентами автобусi, хочу написати свою iсторiю. Чому? Та й сама
добре не розумiю. Просто вже носити у собi тягар не маю сили. 

"Тато мене бив аж до втрати притомностi"

З дитинства мене не любили. I я це дуже добре вiдчувала. Хоча
родина моя була нiби добропорядною, батьки -- вчителi. Втiм,
кожен iз них жив своїм життям. У батька -- багато друзiв i вина.
У мами -- тихий сум. А менi ж так хотiлося притулитися до когось,
розказати про свої успiхи у школi, про першi таємницi. Нiхто
мене не слухав.

Їм потрiбна була дитина, яка все чiтко виконує. Як у школi, за
розкладом. Я ж "хронiчно" потребувала любовi, тому й увагу
батькiв привертала iстериками. Тодi батько бив мене так, що
зомлiвала. А потiм спокiйно казав: "Ти ще за це менi
подякуєш".

I я подякувала. Закiнчила школу, вступила до унiверситету, пiшла
працювати в дитсадок. Платили мало, але в дитсадку можна було
залишатися ночувати. Додому повертатися не хотiлося. Батьки
спершу сварилися. Мати казала, що гуляю. А батько знову бив.
Пив i бив. А потiм усiм стало байдуже до мене.

Перше замiжжя

Життя було сiрим й одноманiтним. Малята в дитсадку, сесiї в
унiверситетi. Iнколи посиденьки зi знайомими. Подруг не мала.
Найбiльше боялася нерозумiння, такого, як удома. 

Згодом зустрiла Сашка. Навчався в академiї мистецтв. Найбiльше в
ньому сподобалася його дуже правильна мова. Менi, фiлологовi, це
iмпонувало. Сашко читав менi вiршi, малював. I, здавалося, що це
кохання, що це назавжди. Як це буває, не знала, бо до нього не
мала чоловiкiв. 

Поцiлунки, обiйми... Перша близькiсть. Коли дiзнався, що я
незаймана i з ним втратила цноту -- одразу запропонував
одружитися. "Я чоловiк --- мушу бути вiдповiдальним", -- казав
менi Сашко.

Весiлля у нас не було, просто розписалися та й усе. Мої батьки i
думати про жоднi витрати не хотiли. Та й Сашка не прийняли.
Сказали лише йому: "Сам бачиш, що береш, то й бери". Було
образливо. Сльози пiдступали до горла. "Не плач, -- гладив по
головi чоловiк, -- тепер нарештi у тебе є родина".

Ми винаймали квартиру, я хотiла зробити справжнє затишне
гнiздечко, таке, якого не було нiколи. Та не судилося. Все
зруйнувала горiлка. Сашко довго засиджувався по якихось
майстернях. Спочатку пив мало. Приходив додому, клав голову на
колiна, говорив, що його талант не визнають. Далi закинув
навчання. Не приходив додому по три днi. Згодом важко вiдходив.
Падав на колiна, хрестився-божився, що це востаннє. I я -- вiрила.
Все пробачала. Не пробачила лише побоїв.

...Того дня чоловiк прийшов напiдпитку. Казав, що менi не треба
ходити на роботу. Бо там на мене татусi моїх малят
задивляються. Я ЙОГО жiнка. I повинна належати лише йому. А далi
-- удар кулаком в обличчя. Я вiдлетiла до стiни, в головi --
спогад про п'яного батька. Вже не розумiла хто б'є: батько чи
чоловiк. В очах потемнiло. Якось рефлекторно взяла зi стола
каструлю i вдарила також. Сашко зблiд i впав бiля стiни. "Убила,
ну й добре. Бiльше мене нiхто не битиме". Так думалося.

Пiзнiше я довго прокручуватиму в пам'ятi цю мить, бо не було
анi болю, анi спiвчуття, лише звiльнення вiд болю. Моє моральне
звiльнення. На щастя, чоловiк прийшов до тями. Я наступного дня
подала на розлучення. Сашко ще приходив. Просив схаменутися.
Вкотре обiцяв кинути пити. Але вiд того дня я стала iншою.
Впевненою в собi. Смiливою, рiшучою. Цей удар неначе розбив
оболонку, в яку мене затиснули ще в дитинствi. Озирнулася
навколо, почала шукати нового життя, спiлкування. 

"Мене обпекло кохання"


Життя таки змiнилося, з чоловiком розлучилася, Сашко поїхав у
Канаду. Живе там i досi. Й уже втретє одружився. А я змiнила
роботу, здобула другу освiту, вивчила англiйську та чеську мови,
почала працювати менеджером у будiвельнiй фiрмi. Але чоловiкiв
оминала. Боялася. Про мене почали плiткувати. Охочi поцiкавитися
чужим життям презирливо кидали в спину: "Яка гонорова!" Навiть,
бувало, перешiптувалися, що надаю перевагу жiнкам. Або казали,
що холодна й нездатна на почуття. Проте менi було байдуже.

Роки летiли. Мої знайомi вже вели до школи своїх первiсткiв. А я
була самотня. Не думала про родину. Таке життя мене влаштовувало.
Тихе й спокiйне. Та одна зустрiч змiнила все, перевернула свiт.

Ми зустрiлися пiд час лiтньої вiдпустки. Тодi я тинялася мiстом,
хотiла щось купити. Зайшла в кав'ярню. Там за одним зi столикiв
сидiв високий чоловiк iз зеленими очима, кучерявим бiлим
волоссям. Вiн видався схожим на ангела.

Я стояла i не могла вiдвести вiд нього погляду. Незнайомець
знiтився, якось по-юнацькому почервонiв. Та i я не знала куди
подiти руки, в головi гуло, хотiлося плакати та смiятися
водночас. "Що це зi мною? Треба вже йти", -- подумала i... пролила
на бiлу спiдницю гарячу каву. "Я... я... зараз допоможу, -- сказав
красень. -- Прошу панi, ви не обпеклися?"

Так. Обпеклася! Тодi мене обпекло кохання. Згодом ми разом пили
каву. Дарма, що спiдниця була безнадiйно покрита коричневими
плямами.

Мiй новий знайомий розповiв, що зветься Яном, приїхав iз Польщi.
Має у Львовi якiсь справи. I сьогоднi ввечерi вже повертається до
Варшави. На прощання бiля автобуса вiн поцiлував менi руку. А я
ледь стримувала сльози. Здавалося, що ми знаємося роками. Потiм я
ще кiлька днiв розглядала мiсце поцiлунку та гладила себе по
руцi.

"Ми не можемо бути разом"

Я почувалася щасливою вiд однiєї лише згадки про ту несподiвану
зустрiч. А стала у сотнi раз щасливiшою, коли Ян зателефонував.
Сказав, що за мiсяць знову приїде до Львова, хоче зустрiтися.

Квiти, усмiшки, радiсть... Сльози прощання, чекання... Телефоннi
дзвiнки. Перший дотик руки до руки, до уст, грудей. Я кохаю,
Янку! Не можу без тебе, не їдь або забери мене. Будемо разом.
Будьмо щасливi.

Круговерть кохання. Замислений погляд найрiднiшого вже чоловiка
i -- неначе удар батогом: 

-- Не будемо разом. Так, я кохаю тебе. Але не можемо бути разом.
Нам треба розiйтися.

Свiт утiкав з-пiд моїх нiг. 

-- Ти маєш iншу? У тебе є дружина? Дiти? Що тебе тримає? Ти не
кохаєш мене?

-- Кохаю. Дуже кохаю, але... Я дав обiтницю Боговi.

Я рвучко встала. Побiгла... Куди? Не пам'ятаю. Мiй Ян --
священик! Цього не може бути. Хотiлося, аби все це виявилося сном. Але
це було насправдi.

Тиждень я майже нiчого не їла. Не розмовляла нi з ким. Взяла на
роботi вiдпустку i не хотiла жити. З повiльного вмирання до тями
привiв дзвiнок: "Оксаночко, я їду. Люблю Бога. Але кохаю тебе.
Тебе понад усе!". 

Так ми знову стали зустрiчатися. На кiлька днiв або й навiть на
кiлька годин Ян приїздив до Львова або я мчала до Польщi. Згодом
дiзналася, що вагiтна. "Бог тебе не вiдпускає, але дає менi
дитя", -- казала, тулячись до коханого.

Розповiм казку про татка

Пологiв не пам'ятаю. Зробили менi кесарiв розтин, бо ж уже була
"старою" -- народжувала Настусю у 32 роки. 

Я не тямилася вiд щастя, коли Ян узяв на руки донечку. Тодi їй
було три мiсяцi. Ми вирiшили не говорити дитинi про батька. Для
Настусi нехай буде дядько Ян.

-- А чому ти не можеш бути моїм татом?" -- одного разу запитала
доня коханого, який ледь стримав сльози. 

-- Не можу, пташко, але люблю тебе понад життя, -- вiдповiв Ян.

Зараз моїй королiвнi п'ять рокiв. Усе частiше доня каже, що хоче,
аби добрий святий Миколай подарував їй татка. Такого, як дядько
Ян.

А що я їй скажу? Хiба що привезу гостинця з Польщi, де знову
зустрiчалася з коханим. Розповiм казку про татка. Який живе
далеко, не може приїхати. Але дуже її любить. Бо таки справдi
любить!

I знову сльози. Скiльки їх iще буде? Скiльки ще буде зустрiчей,
прощань, обiцянок, поцiлункiв? Скiльки менi, Господи, який забрав
у мене коханого!



Кохаю тебе. Але дав обітницю Богу... Кохаю тебе. Але дав обітницю Богу... Reviewed by Mapiя Іваночко on 09:12 Rating: 5