– Тату, а чому ти з тіткою Оленою спиш в одному ліжку? – син повернувся з літнього табору на день раніше

 

Михайло почувався щасливим. Вперше за довгий час. Його квартира наповнилася затишком і теплом із появою в ній Олени. Вона ніби принесла із собою свіже повітря, яке розвіяло застійну тугу після відходу Аліни. Олена змінила не лише його життя, а й простір навколо — на підвіконнях з’явилися горщики з квітами, на кухні завжди пахло випічкою, а у ванній висіли два рушники замість одного.

Поки Кирило був у літньому таборі, вони з Оленою вирішили пожити разом, щоб зрозуміти, наскільки вони сумісні у побуті. Через тиждень Михайло мав забрати сина, і тоді вже планував серйозну розмову з ним про те, що в їхньому житті з’явилася нова людина. Кирило знав Олену — вона іноді заходила в гості, але Михайло не афішував, що між ними стосунки. Хлопчику щойно виповнилося вісім, і після розлучення батьків йому знадобилося чимало часу, щоб прийняти нову реальність.

Сьогодні був звичайний четвер. Михайло працював віддалено, а Олена готувала свій знаменитий яблучний пиріг. Запах кориці розносився по всій квартирі, створюючи атмосферу домашнього тепла.

— Як думаєш, Кирилу сподобається мій пиріг? — спитала Олена, відкриваючи духовку.

— Впевнений, що так. Він обожнює яблука, — відповів Михайло, не відриваючись від ноутбука.

— Я хвилююся, Миш. А раптом він мене не прийме?

Михайло відірвався від роботи й підійшов до Олени, обійняв її за плечі.

— Все буде добре. Кирило — розумний хлопчик. До того ж, він уже тебе знає.

Олена усміхнулася й поцілувала його в щоку.

— Коли закінчиш роботу, допоможеш мені пересунути шафу в спальні? Хочу зробити перестановку.

— Тільки не кажи, що знову начиталася статей про фен-шуй, — засміявся Михайло.

— Смійся-смійся, але після минулої перестановки ти отримав підвищення!

Їхній безтурботний сміх перервав звук відчинених вхідних дверей. Михайло завмер. Олена запитально подивилася на нього — вони нікого не чекали.

У передпокої почувся шум, а потім знайомий дитячий голос:

— Тату, ти вдома?

— Кириле? — Михайло вибіг у коридор.

Там стояв його син із великим рюкзаком і дивився на батька здивованими очима.

— Чому ти так рано? Я мав забрати тебе наступного четверга.

— У таборі карантин. У декількох дітей піднялася температура, і лікар сказав, що це схоже на грип. Нам зателефонували вчора ввечері, але тебе не було вдома, тому подзвонили мамі. Вона не змогла мене забрати, тому подзвонила бабусі, а бабуся привезла мене сюди.

Михайло подумки вилаявся. Мобільний телефон залишився у спальні, і він не помітив дзвінків.

— Чому бабуся не піднялася?

— Вона поспішала на автобус. Сказала, що ти маєш бути вдома, раз твоя машина стоїть у дворі.

З кухні вийшла Олена, витираючи руки об фартух.

— Привіт, Кириле! Який сюрприз!

Кирило кілька секунд дивився на неї, а потім перевів погляд на батька.

— Тату, а чому тітка Олена у нашому домі у фартусі?

Михайло розгубився. Він не був готовий до такої розмови зараз, без підготовки.

— Олена прийшла в гості й вирішила спекти пиріг, — відповів він перше, що спало на думку.

Кирило принюхався.

— Пахне смачно. А з чим пиріг?

— З яблуками й корицею, — усміхнулася Олена. — Ти, мабуть, голодний з дороги? Давай я накрию на стіл.

Кирило кивнув, але не зрушив з місця.

— А чому ти у нашому домашньому фартусі?

Олена знову подивилася на Михайла. Той взяв себе в руки й вирішив, що треба почати розмову, хоч і планував її зовсім інакше.

— Знаєш, Кириле, поки ти був у таборі, ми з Оленою стали ближчими, і… — Михайло запнувся, підбираючи слова.

— Ви тепер зустрічаєтесь? Як у кіно? — спитав Кирило.

— Так, можна й так сказати, — з полегшенням підтвердив Михайло.

— Добре, — просто відповів хлопчик і пішов на кухню, тягнучи за собою рюкзак.

Михайло здивовано переглянувся з Оленою. Вони очікували більш бурхливої реакції. Олена знизала плечима й теж попрямувала на кухню. Михайло пішов за ними.

Кирило вже сидів за столом і з цікавістю спостерігав, як Олена дістає пиріг із духовки.

— Я от що хотів спитати, — раптом сказав він, — а чому у тебе на тумбочці в спальні фотографія, де ви з татом на морі?

Михайло поперхнувся водою, яку якраз наливав у чайник.

— Ти заглядав у спальню? — спитав він, намагаючись приховати хвилювання.

— Так, я хотів залишити рюкзак, але побачив, що там скрізь Оленині речі. І на ліжку дві подушки. І дві зубні щітки у ванній.

Кирило говорив спокійно, ніби перераховував шкільний розклад. Михайло не знав, що сказати. Він не був готовий до такої спостережливості сина.

Олена сіла навпроти Кирила й подивилася йому прямо в очі.

— Кириле, я дуже люблю твого тата. І хочу, щоб ти знав, що я не намагаюся замінити тобі маму. У тебе є мама, і вона завжди буде твоєю мамою. Я хочу стати твоїм другом, якщо ти дозволиш.

Кирило задумався.

— А де я буду спати?

— У своїй кімнаті, звісно, — відповів Михайло. — Олена залишиться в моїй. Тільки тимчасово, поки ми… — Він знову запнувся.

— Тату, а чому ти з тіткою Оленою спиш в одному ліжку? — син повернувся з літнього табору на день раніше і, здається, був повен незручних питань.

У кімнаті запанувала тиша. Михайло відчув, як обличчя заливає рум’янець.

— Бачиш, коли дорослі люди люблять одне одного, вони… — почав він.

— Я знаю, — перебив його Кирило. — Тітка Оля в таборі розповідала нам про стосунки. Вона казала, що дорослі, які люблять одне одного, часто живуть разом. Як мама й тато Сергія з мого загону.

— Так, приблизно так, — з полегшенням видихнув Михайло.

— А ви одружитеся? — спитав Кирило, дивлячись на Олену.

— Ми ще не обговорювали це, — усміхнулася вона. — Але, знаєш, спочатку люди краще знайомляться, а потім уже приймають такі серйозні рішення.

— А я буду братиком? — продовжив Кирило.

Олена почервоніла й засміялася.

— Давай спочатку спробуємо подружитися, а потім уже будемо думати про поповнення в родині.

— Я б хотів братика, — задумливо промовив Кирило. — У Сергія є молодша сестра, і він каже, що з нею весело. Тільки вона ще маленька й усі іграшки ламає.

Напруга на кухні поступово розвіювалася. Михайло розслабився й усміхнувся. Його син, здається, приймав ситуацію краще, ніж він очікував.

Олена розрізала пиріг і поклала великий шматок Кирилу.

— Ну, і як тобі в таборі? Розкажеш?

Кирило пожвавився й почав розповідати про свої пригоди, нових друзів і про те, як вони зловили величезну жабу біля озера. Олена слухала з щирим інтересом, ставила питання й сміялася з його історій. Михайло спостерігав за ними й відчував, як у душі розливається тепло. Можливо, все буде добре.

Після вечері Кирило допоміг прибрати зі столу, а потім пішов розпаковувати рюкзак. Михайло скористався моментом, щоб поговорити з Оленою наодинці.

— Ти була чудова, — прошепотів він, обіймаючи її. — Дякую за розуміння.

— Він чудовий хлопчик, Миш. І дуже схожий на тебе.

— Думаєш, він справді все так спокійно прийняв?

— Діти часто сприймають зміни простіше, ніж дорослі. Головне — бути з ними чесними.

У кімнату зайшов Кирило з плюшевим ведмедиком у руках.

— Я привіз тобі подарунок, тату. Ми самі їх робили на гуртку.

Михайло взяв ведмедика й з ніжністю подивився на криво пришиті очі-гудзики й трохи косий носик.

— Дякую, сину. Він чудовий.

— А для тітки Олени в мене теж є подарунок, — Кирило простягнув їй маленький браслет із різнокольорових намистин. — Я не знав, що ви разом, але зробив його, бо він гарний, як ти.

Олена розчулилася й присіла навпочіпки, щоб обійняти хлопчика.

— Дякую, Кириле. Це найкращий подарунок, який я коли-небудь отримувала.

Увечері, вклавши Кирила спати, Михайло й Олена сиділи у вітальні з чашками чаю.

— Як думаєш, варто перевезти твої речі назад до тебе? — спитав Михайло. — Може, не варто поспішати.

— А ти сам як вважаєш? — спитала Олена.

Михайло задумався.

— Знаєш, я боявся цієї розмови з Кирилом. Думав, що він буде плакати, кричати, що не хоче, щоб хтось зайняв місце його мами. Але він усе сприйняв так природно… Може, ми самі все ускладнюємо?

Олена взяла його за руку.

— Миш, я нікуди не поспішаю. Якщо потрібно час, щоб усі звикли, давай не будемо поспішати.

— Я не хочу більше нічого приховувати. Ні від Кирила, ні від кого іншого, — твердо сказав Михайло. — Ти робиш мене щасливим, і я хочу, щоб усі про це знали.

У цей момент у дверях вітальні з’явився сонний Кирило.

— Тату, я не можу заснути. Мені наснилася жаба з табору.

Михайло усміхнувся й поплескав по дивану поруч із собою. Кирило забрався між ним і Оленою.

— Розкажи ще раз про цю жабу, — попросила Олена. — Яка вона була?

Кирило почав розповідати, поступово його голос ставав усе тихішим, а очі закривалися. Незабаром він заснув, поклавши голову на коліна батька.

— Віднесемо його в ліжко? — пошепки спитала Олена.

Михайло кивнув і обережно підняв сина. Олена пішла попереду, щоб відчинити двері в дитячу. Коли вони вклали хлопчика, Кирило прочинив очі.

— Олено, а можна я буду звати тебе просто Олена? Без «тітки».

— Звісно, можна, — усміхнулася вона.

— І ще… — Кирило позіхнув, — можна, ти почитаєш мені завтра на ніч? Тато завжди читає одні й ті ж казки, а я їх уже напам’ять знаю.

— Обов’язково почитаю. У мене багато цікавих книжок.

— Класно, — пробурмотів Кирило й знову заплющив очі.

Виходячи з дитячої, Михайло обійняв Олену.

— Здається, у вас уже є свої секрети, — прошепотів він їй на вухо.

— Це лише початок, — усміхнулася вона. — У мене великі плани на вас обох.

— Наприклад?

— Наприклад, навчити тебе готувати не лише яєчню, а Кирила — кататися на велосипеді без додаткових коліс.

— Гей, я вмію готувати не тільки яєчню, — обурився Михайло.

— Розігрівати вареники не рахується, — засміялася Олена.

Вони повернулися у вітальню й сіли на диван. Михайло притягнув Олену до себе й поцілував.

— Ти ж залишишся? — спитав він.

— Залишуся, — відповіла вона, притискаючись до нього. — Але з однією умовою.

— Якою?

— Завтра ми разом із Кирилом поїдемо вибирати йому новий велосипед. І почнемо вчитися кататися по-справжньому.

— Домовились, — усміхнувся Михайло. — А як щодо кулінарних уроків для мене?

— Все поступово. Спочатку велосипед, потім борщ.

Вони засміялися, і Михайло відчув, як у ньому зростає впевненість, що у них усе вийде. Вони стануть справжньою родиною, хай і не зовсім звичайною. Головне, що в їхньому домі буде любов і розуміння. А решта додасться.