Лена розплакалася від вдячності, обійняла брата. Я доварила борщ і розлила по тарілках, намагаючись не думати про те, що ось так, однією фразою, мій чоловік щойно відкрив кран, який буде неможливо закрити.

 

Перший місяць було терпимо. Лена дзвонила рази три на тиждень, скаржилася на життя, Олексій співчував і підтримував. Один раз він переказав їй десять тисяч на комуналку — мовляв, цього місяця не вистачає. Я промовчала. Десять тисяч — це не критично.

Потім Лена стала приїжджати на вихідних. Сиділа на нашій кухні, пила чай із моїми пирогами, зітхала. Розповідала, як їй важко, як Артем нервує перед іспитами, як колишній чоловік рідко дзвонить синові.

Я готувала обід, вона їла разом із нами. Потім стала брати із собою їжу в контейнерах.

— Олю, ти не проти? А то я так втомилася готувати, після роботи сил зовсім немає. Твій борщ Артемові дуже подобається.

Я не була проти. Спочатку. Але коли вона стала приїжджати двічі на тиждень і забирати половину того, що я готувала на нашу сім’ю, я почала дратуватися.

— Олеже, ну це ж… — почала я якось увечері, коли Лена пішла з трьома контейнерами котлет, тушкованої капусти й салату.

— Що? — Він гортав якісь папери на дивані.

— Вона приходить, їсть нашу їжу, забирає додому. У неї зарплата, аліменти від Віталія. Чому вона не може сама готувати?

Олексій відклав папери.

— Олю, у неї депресія. Ти ж бачиш, у якому вона стані. Дай людині прийти до тями.

— Минуло вже два місяці.

— Зрозумій, двадцять років шлюбу зруйнувалися. Їй потрібно час.

Я розвернулася й пішла у спальню. Не хотілося сваритися. Але всередині накопичувалося щось важке, неприємне.

У березні Олексій отримав премію — п’ятдесят тисяч. Ми збиралися відкласти на ремонт і новий холодильник, наш старий уже десять років служив і почав барахлити. Але не встигли ми обговорити покупку, як подзвонила Лена.

— Олеже, у мене до тебе прохання, — голос звучав винувато, але наполегливо. — Артемові потрібен репетитор із фізики. Хороший, який реально підготує до ЗНО. Я знайшла, але він бере дві тисячі за заняття. Двічі на тиждень. Вісім тисяч на місяць. Олеже, я не потягну…

Олексій переказав їй двадцять чотири тисячі — на три місяці вперед.

Холодильник залишився у планах.

— Племінник важливіший, — сказав він мені. — Хлопцеві треба вчитися. Холодильник зачекає.

Я кивнула. Артем справді не винен у тому, що батьки розлучилися. Йому справді треба готуватися до іспитів. Це логічно. Це правильно.

Але осад залишився.

У квітні Лена стала приходити з проханнями частіше. То потрібні гроші на нові кросівки Артемові — «на фізкультурі вимагають спеціальні, для бігу», то на шкільну екскурсію, то на підручники. Олексій не відмовив жодного разу.

Я мовчала. Рахувала подумки. За три місяці він переказав сестрі близько шістдесяти тисяч. Плюс вона регулярно забирала нашу їжу. Плюс дзвонила з будь-якого приводу, і Олексій мчав до неї — то кран полагодити, то шафу пересунути, то з документами допомогти.

— Олеже, у тебе є своя сім’я, — сказала я якось, коли він знову зібрався до сестри в суботу вранці. — Ми хотіли в кіно сходити.

— Олю, ну вона одна. Їй важко. Я швидко, тільки шафу поставлю на місце, і повернуся.

Повернувся він через п’ять годин. У кіно ми не пішли.

Терпіння моє урвалося у травні.

Була п’ятниця, я прийшла з роботи втомлена, хотіла спокійно повечеряти й лягти раніше. Але на кухні сиділа Лена, пила чай і щось обговорювала з Олексієм.

— …розумієш, у всіх у класі нормальні телефони, а в Артема цей древній айфон сьомої моделі, — казала вона. — Екран тріснутий, батарея не тримає. Хлопець соромиться. Олеже, ти ж розумієш, як це в їхньому віці — бути білою вороною.

Я зупинилася у дверях. Новий айфон. Вона серйозно?

— Скільки коштує нормальний телефон? — спитав Олексій.

— Ну, остання модель тисяч сімдесят. Але можна попередню, тисяч шістдесят п’ять. Олеже, я б сама, але ти ж знаєш, у мене зараз кожна копійка на рахунку. Комуналку ледве оплачую.

— Подаруй дитині телефон, з вас не збідніє, — додала вона вже м’якше, майже жалібно. — Ти ж на хорошій посаді, зарплата пристойна. Ви можете собі дозволити.

Я більше не могла це терпіти.

— Ні, — сказала я.

Обидва обернулися.

— Олю… — почав Олексій.

— Ні, — повторила я, заходячи на кухню й ставлячи сумку на стіл. — Лено, минуло пів року з моменту розлучення. Пів року. Артемові майже сімнадцять, він цілком дорослий хлопець. Він може сам підзаробити на телефон, якщо йому так важливо. Ти могла за цей час знайти підробіток. Могла почати жити за своїми можливостями. Могла перестати сидіти на шиї у брата.

Лена зблідла.

— Олю, ти про що?

— Я про те, що мій чоловік за пів року переказав тобі понад сто тисяч гривень. Я не рахувала їжу, яку ти регулярно забираєш додому. Я не рахувала його час, який він витрачає, допомагаючи тобі з ремонтами й побутовими питаннями. Я мовчала, бо розуміла — тобі справді було важко. Розлучення, стрес, перебудова життя. Але пів року — це достатній термін, щоб взяти себе в руки.

— Олю, ти не розумієш… — почала Лена, але я не дала їй договорити.

— Я чудово розумію. У тебе є робота, хай і зарплата невелика. У тебе є аліменти від Віталія. У тебе є син, який може підробляти влітку — у сімнадцять років багато хто вже заробляє сам. Але замість того, щоб навчитися жити на свої кошти, ти волієш сидіти на шиї у брата. І знаєш, що найприкріше? Ти навіть не вдячна. Ти сприймаєш це як належне.

Лена підскочила.

— Я не вдячна?! Я кожного разу кажу дякую! Олеже, скажи їй!

Олексій сидів мовчки, опустивши очі.

— Лено, — я говорила спокійно, але твердо, — ми готові тебе підтримувати. Але не утримувати повністю. Якщо тобі потрібна допомога в екстреній ситуації — будь ласка. Якщо потрібна порада, моральна підтримка — завжди раді. Але купувати племіннику айфон останньої моделі, поки наш власний холодильник розвалюється? Ні. Це не допомога. Це утримання. І ми не зобов’язані тебе утримувати.

— Олеже! — Лена повернулася до брата, в очах блищали сльози. — Ти дозволиш їй так зі мною розмовляти?

Він нарешті підняв голову.

— Лено… Оля має рацію.

— Що?!

— Вона має рацію, — повторив він тихіше. — Пробач. Я хотів допомогти тобі пережити важкий час. Але, мабуть, я… переборщив. Тобі справді треба почати справлятися самій. Ми допоможемо, якщо буде зовсім важко. Але не в такому обсязі.

Лена схопила сумку.

— Чудово. Значить, я вам більше не потрібна. Зрозуміло. Рідна сестра — і та виявилася тягарем.

— Лено… — почав Олексій, але вона вже вибігла з кухні.

Вхідні двері грюкнули.

Ми сиділи мовчки хвилин п’ять. Потім Олексій тяжко зітхнув:

— Може, ти була занадто різкою?

— Може, — погодилася я. — Але хтось мав це сказати. Ти б мовчав і далі, поки вона не висмоктала з нас усі гроші й сили.

Він потер обличчя руками.

— Вона моя сестра. Мені хотілося допомогти.

— І ти допоміг. Більше, ніж багато хто допоміг би. Але у допомоги мають бути межі, Олеже. Інакше це перетворюється на паразитування.

Він кивнув. Ми так і просиділи на кухні до ночі, майже не розмовляючи.

Лена не дзвонила два тижні. Потім надіслала коротке повідомлення Олексію: «Влаштувалася на другу роботу. На вихідних буду адміністратором у салоні краси. Дякую за підтримку у важкий час». Все.

Олексій показав мені повідомлення, і я побачила полегшення в його очах. Він переживав. Боявся, що остаточно зіпсував стосунки з сестрою.

Через місяць Лена знову з’явилася у нас — але вже інша. Підтягнута, з новою стрижкою, у гарному настрої.

— Олю, Олеже, привіт, — вона поставила на стіл пакет із тістечками. — Вирішила зайти, давно не бачились.

Ми пили чай. Вона розповідала, що робота в салоні виявилася приємною, там гарний колектив, і зарплата непогана. Плюс стали давати чайові — за місяць набігає тисяч десять додатково. Артем влаштувався на літо розклеювати оголошення, теж заробляє. На новий телефон збирає сам.

— Знаєте, — сказала вона перед відходом, натягуючи куртку, — я спочатку образилася. Дуже. Мені здавалося, що ви мене кинули, коли мені було зовсім зле. Але потім зрозуміла: ви маєте рацію. Я справді сіла вам на шию. Використовувала свою ситуацію, щоб не напружуватися самій. Це було нечесно.

Я простягнула їй контейнер із запіканкою.

— Лен, ми не проти допомагати. Просто допомога — це не утримання.

— Знаю. Дякую. І… пробач, що так вийшло.

Ми обійнялися на прощання. Коротко, трохи ніяково, але щиро.

Коли двері за нею зачинилися, Олексій обійняв мене ззаду.

— Ти мала рацію, — прошепотів він. — Пробач, що не одразу зрозумів.

— Ти хотів допомогти сестрі. Це нормально.

— Так. Але я забув, що в мене є ще й дружина.

Я накрила його руки своїми.

— Тепер не забудеш?

— Не забуду.

Минуло ще три місяці. Ми купили новий холодильник. Лена дзвонила раз на тиждень, питала, як справи, розповідала новини. Іноді заїжджала на чай — але вже зі своїми тістечками, зі своїми історіями, в яких вона була не жертвою обставин, а людиною, що справляється з життям. Артем склав ЗНО, отримав гарний бал, вступив до технічного університету на бюджет.

Якось увечері, коли ми з Олексієм лежали на дивані й дивилися якийсь фільм, він раптом сказав:

— Знаєш, я пишаюся тобою.

— За що?

— За те, що ти не побоялася сказати правду. Я б не зміг. Я б тягнув до останнього, поки ми не опинилися б у боргах.

Я повернулася до нього.

Він поцілував мене в лоб.

— Ти мудра.

— Я просто втомилася мовчати.

Ми додивилися фільм у тиші. За вікном ішов дощ, у квартирі було тепло й затишно. І я знала, що наступного разу, коли хтось спробує сісти нам на шию, я знову не промовчу. Бо любов — це не безмежне терпіння. Це ще й уміння сказати: «Досить. Далі ти впораєшся сам».

І це нормально.

Ваша думка для нас дуже важлива!  Напишіть у коментарях, що ви думаєте про цю тему — ми читаємо кожен коментар і враховуємо ваші ідеї