Понеділок — грибна юшка, середа — борщ, п’ятниця — вареники. Я вивчила цей графік краще, ніж розклад маршруток. Знаєш, я раптом зрозуміла, що цей графік викреслив мене саму. Мені просто це набридло. Павло грюкнув дверцятами холодильника так, що він аж задзвенів

 

Ранок у невеликому містечку на Поділлі зазвичай починався з гуркоту старого дизельного автобуса під вікнами та незмінного аромату засмажки, що долинав із кухні Павла та Марії.

Але цієї середи повітря в їхній квартирі було кришталево чистим і холодним.

Павло, чоловік кремезний, із залишками колишньої козацької виправки, звичним рухом відчинив холодильник.

Його погляд пробігся порожніми полицями, де самотньо тулилася баночка з-під гірчиці та вчорашній кефір.

— Маріє, а де наш обід? — його голос пролунав гучно, звично вимогливо. — Сьогодні ж середа. У нас щосереди червоний борщ із квасолею. Це ж традиція!

Марія стояла біля вікна, схрестивши руки.

Вона дивилася, як вітер бавиться золотистим листям старого каштана у дворі.

Її обличчя, поцятковане дрібними зморшками, які вона звикла називати «променями життя», було незвично спокійним.

— Немає борщу, Павле. І не буде.

— Як це «не буде»? — він розгублено поправив окуляри. — Ти що, занедужала? Чи, Боже борони, газ відключили?

— Тридцять три роки, Павле, — вона нарешті обернулася. — Рівно стільки, скільки ми під одним дахом. Понеділок — грибна юшка, середа — борщ, п’ятниця — вареники. Я вивчила цей графік краще, ніж розклад потягів. Знаєш, я раптом зрозуміла, що цей графік викреслив мене саму. Мені просто це набридло.

Павло грюкнув дверцятами холодильника так, що задзвенів кришталь у серванті.

< p style="background-color: white; box-sizing: inherit; color: #3d3d3d; font-family: "Open Sans"; font-size: 16px; margin: 0px 0px 30px; padding: 0px;">— То ти що таке надумала? Перед людьми не соромно? Усі жінки як жінки — господині, берегині, а моя вирішила на старість характер показувати! Я з роботи прийду голодний як вовк, а мені замість гарячого — лекції про сенс життя?

— Господині, кажеш? — Марія гірко всміхнулася. — А господарів ти в нашому домі бачив? Ти хоч раз за ці десятиліття спитав, чи не набрякли в мене ноги, поки я на ринку ті овочі вибирала? Чи не пекли мені очі від пари над плитою?

— Я гроші в хату приношу! Я все життя на заводі відпахав! — Павло почав червоніти.

— А я, виходить, на курорті відпочивала? Прання, прибирання, городи, твої сорочки, вигладжені стрілочка до стрілочки. А ти прийдеш, упадеш на диван, увімкнеш футбол і чекаєш, поки «служниця» подасть вечерю.

Павло вхопив свою куртку.

— Знаєш що. Піду я до Василя. Його Галина хоч людину поважає, голодним не вижене!

Коли двері здригнулися від сильного удару, Марія не здригнулася.

Вона повільно сіла за стіл.

На старій скатертині лежало фото: вони молоді, на випускному в інституті.

Вона тоді тримала оберемок польових квітів і щиро вірила, що побут — це і є найвища форма любові.

Все перевернулося з ніг на голову тиждень тому.

Приїхала їхня донька Оксана зі своїм новим чоловіком, Андрієм.

Андрій був іншим — він допомагав Оксані накривати на стіл, прибирав тарілки і, дивлячись на Марію, раптом запитав:

— Маріє Іванівно, а коли ви востаннє робили щось просто тому, що вам цього хочеться, а не тому, що «треба»?

Марія тоді промовчала, але те запитання засіло в голові.

Тієї ночі вона довго не могла заснути, слухаючи рівномірне хропіння Павла.

Вона рахувала роки, проведені біля каструль каструль.

Діти виросли, оперилися, полетіли в інші міста, а вона все так само щодня вставала на світанку, щоб задовольнити гастрономічні звички чоловіка.

Наступного ранку Павло, не підводячи очей від газети, буркнув:

— Марійко, на вечерю зроби голубців. Бачив учора в сусіда — так пахли на весь під’їзд, аж завидки взяли.

Саме тоді в її душі щось луснуло.

Вона подивилася на нього — сидить, чекає, сприймає її зусилля як належне, як безкоштовний додаток до квартири.

— Приготуй сам, — відповіла вона тихо, але твердо.

— Що? — він підняв голову, наче не розчув.

— Візьми капусту, рис, фарш і зроби собі свято. Я більше не буду.

Він тоді лише розсміявся, сприйнявши це за невдалий жарт. Але коли ввечері на столі він побачив лише порожню цукерницю та склянку води, його обличчя витягнулося від подиву.

— Ти серйозно?

— Цілком.

Наступного дня Павло повернувся з крамниці з великим пакунком напівфабрикатів. Він демонстративно вивалив на стіл злиплі пельмені та консерви.

— Ось! — проголосив він. — Будемо жити як в гуртожитку. Якщо ти вирішила піти з кухні, я і сам впораюся.

Марія навіть не відірвала погляду від книги, яку почала читати вперше за п’ять років.

— Смачного, Павле. Тільки не забудь після себе помити сковорідку.

Він довго гримів посудом, лаявся на «неправильну» плиту, а потім сидів і жував напівсирі пельмені, кидаючи на дружину косі погляди.

— Знаєш, кум казав, що його Ганна теж колись такий цирк влаштувала. Три дні протрималася, а потім на колінах просила пробачення, бо зрозуміла, що без домашнього затишку жінка — порожнє місце.

— Ганна твоя — сумна тінь, — відрізала Марія. — Тридцять років терпіти чоловікові невдоволення, щоб потім знову стати до плити через страх самотності? Ні, Павле, я на це більше не підпишуся.

До вихідних напруга досягла апогею.

Павло вирішив зайти з козирів — запросив у гості свого брата Степана з дружиною Оленою.

Марія одразу зрозуміла план: «публічне засудження».

— Оленко, ну ти глянь, — Степан розвалився на стільці, розглядаючи порожній стіл, на якому було лише магазинне печиво. — Хіба це діло? Жінка в хаті — це як сонце в небі. Без гарячої юшки хата холодна.

Олена, жінка тиха і замучена вічним побутом, кивнула, хоча в її очах промайнула іскра таємного захоплення подругою.

— Марійко, люба, може, ти таки того. Чоловіки ж вони як діти, їм догляд потрібен.

— Руки в них не дитячі, Олено, — Марія спокійно розливала чай. — І голови на місці. Якщо шлунок хоче їсти — мозок знайде вихід.

— Та вона зовсім від рук відбилася! — не витримав Павло. — Я ж не вимагаю чогось космічного! Звичайний борщ!

— Звичайний? — Марія поставила чайник так різко, що вода виплеснулася на скатертину. — Три години мого життя, Павле! Кожен борщ — це три години, вирвані з моєї душі. А ти за тридцять три роки бодай раз сказав мені «дякую»? Бодай раз сказав: «Марійко, відпочинь, я сам помию посуд»?

— Так я ж працюю! — вигукнув Павло. — Я втомлююся!

— А я на курорті? — голос Марії здригнувся, у ньому проступили сльози, які вона стримувала роками. — Щодня, без вихідних, без лікарняних, без відпусток. Я була для вас кухонним комбайном. Натиснув кнопку — отримав котлети. Натиснув іншу — чисті сорочки. А що відчуває цей «комбайн», коли в нього спина розламується чи серце коле — нікого не хвилювало!

Степан з Оленою почали швидко збиратися, відчуваючи, що потрапили в епіцентр справжньої сімейної бурі.

Павло залишився сидіти за столом, вдивляючись у дно порожньої чашки.

— І що ми будемо робити далі? — запитав він тихо, коли гості пішли.

— Тепер ти станеш господарем не лише за назвою, а й за справами. Або навчишся готувати, або ми будемо харчуватися в кулінарії. Мені байдуже. Я більше не буду твоєю безкоштовною служницею.

— А якщо я, — він зам’явся, уникаючи погляду. — Якщо я попрошу тебе навчити мене? Бо я ж справді навіть яєчню можу спалити.

Марія здивовано підняла голову.

Вперше за довгі роки вона побачила в його очах не вимогу, а щось схоже на каяття.

— Навчити? — вона замислилася. — Добре. Але умови такі: ти сам чистиш овочі, сам ріжеш цибулю, сам миєш увесь брудний посуд. Я лише показую черговість. І це буде тільки по вихідних. У будні ми готуємо разом або їмо те, що купимо.

— Згоден, — пробурмотів він.

У суботу вони разом стояли на кухні.

Павло незграбно порався з ножем, червонів, коли цибуля «кусала» очі, і лаявся на моркву, яка ніяк не хотіла тертися рівномірно.

Марія стояла поруч, терпляче поправляючи його руки.

Борщ вийшов не ідеальним — капуста була трохи недоварена, а колір не таким яскраво-червоним, як завжди.

Але коли вони сіли обідати, Павло вперше за довгі роки з’їв тарілку до дна в абсолютній тиші, не відволікаючись на телевізор.

— Знаєш, — сказав він, відкладаючи ложку. — Смачно. Може, тому, що я сам бачив, як воно вариться.

— Це смак праці, Павле. Тепер ти знаєш його справжню ціну.

Він подивився на неї — на її втомлені очі, на сиве пасмо, що вибилося з-під хустки.

Раптом він простягнув свою велику, мозолисту руку і накрив її долоню.

— Пробач мені. Я справді, не помічав. Я думав, що воно все саме по собі з’являється. Як сонце вранці.

Марія відчула, як у грудях щось відтануло.

Не повністю, не за один день, але крига зрушила.

— Я не повернуся до колишнього життя, Павле. Я хочу піти на ті курси вишивання, про які мріяла. Я хочу гуляти в парку без думки про те, що мені треба встигнути приготувати вечерю до шостої.

— Йди, — відповів він. — А вечерю якось розберемося. Разом.

Наступної середи в їхньому будинку знову не пахло борщем.

Але пахло спокоєм.

Марія сиділа на балконі з п’яльцями в руках, а Павло на кухні зосереджено вивчав рецепт гречаної каші з грибами.

Виявилося, що щастя — це не коли в домі завжди є гарячий обід, а коли в домі є повага до того, хто цей обід готує.

Ви теж вважаєте, що чоловік має готувати вдома так само, як жінка? Чи таки це лише жіноча справа?

Фото ілюстративне.