«Як чоловік із простого сільського господарства створив сім’ю і справу, не став мільйонером, але знайшов кохання і справжнє багатство поруч»

 

«Як сільський чоловік шукав наречену через інтернет, міські панянки падали в непритомність від корів, а справжня дружина виявилася в сусідньому селі»

Василь Колесов із сільських, народився і виріс у селі. Але десять років прожив у місті з Альбіною — своєю ровесницею. За ці роки нічого путнього з їхнього життя не вийшло: сварки виникали на рівному місці, дітей теж не нажили, зрештою розійшлися.

У Василя в селі батько помер (матері не стало ще раніше), залишився будинок, десять курей, собака і кішка. Прийнявши господарство, вирішив перебратися до села, тим більше що міське життя йому не до душі було. От і оселився у рідному гнізді.

Колись батьки тримали кілька корів, молоко продавали. Василь теж вирішив зайнятися фермерством: купив корову на свої заощадження і ще десять курей. Зиму пережив, навесні ще одну корівку купив. Молоко спочатку продавав дачникам, які з весни до осені жили в селі, а потім став возити в місто. Наступного року його корівки отелилися, з’явилося двоє телят у господарстві.

Все було б добре, але господиню в дім треба, — цим і перейнявся початківець-фермер. Часу на пошуки не було, тому купив собі ноутбук і сказав: «Інтернет, виручай».

На першу зустріч прийшов у кав’ярню, дочекався дівчини. Тільки-но розмова зайшла про роботу, вона від слова «фермер» засмутилася:

— Ні, — каже, — таке життя не для мене, я міська дівчина.

— Гаразд, — каже Василь, — на ні й суду нема, я не ображаюся, кожному своє.

За тиждень знову сидів у тій же кав’ярні; цього разу ще в переписці пояснив, що живе в селі й тримає корів. Дівчина стала охоче розпитувати про господарство й дуже здивувалася, що ферми у нього немає, лише своє підсобне господарство у власному дворі. Очікувала зустріти багатого фермера, у якого свої працівники й багато грошей, а тут зовсім інший масштаб. Загалом, цього разу теж нічого не вийшло.

Василю вже й їздити було ніколи, вдома роботи повно. Він у анкеті все чесно написав, що тримає корів, продає молоко тощо. — Кому цікаво, — напишуть, — вирішив він.

Написала дівчина, заявивши, що з таким серйозним чоловіком, як він, хоче познайомитися. Василь знову поїхав у місто. Після двох годин розмов повіз її до себе: дім, господарство показати. Вона впевнено пройшла на подвір’я, зайшла в дім, попили чаю.

— Ну, — каже Василь, — хочеш, підемо разом у сарай, де корови стоять.

Дівчина погодилася, — цікаво їй. Зайшли в сарай, а там дві рогаті корови стоять, вим’я повне в кожної, доїти скоро треба. Дівчина як глянула на корів, так і знепритомніла. Василь на руках її додому приніс, до тями привів, вона очі відкрила:

— Ну що, як самопочуття? Швидку викликати чи таксі? — спитав Василь.

— Таксі, — відповіла дівчина.

— От і добре, а то я злякався за твоє здоров’я, думав, у лікарню треба везти.

Таксі оплатив, попрощався, дівчина вибачилася й зізналася, що корів так близько ніколи в житті не бачила. А Василь і не ображається, шкода, звісно, дівчина йому сподобалася.

Повернувся додому засмучений, відкрив ноутбук, став читати листи й зрозумів, що слово «фермер» для багатьох панянок звучить як «мільйонер». Вони думають, що сидить у себе в котеджі молодий і багатий, а на фермі його працівники трудяться, а йому гроші рікою течуть. Було й таке повідомлення, в якому дівчина зізналася, що взагалі не уявляє, звідки береться молоко, не кажучи вже про сметану й сир.

Засмутився Василь, і вже зневірився знайти собі наречену, як раптом побачив анкету молодої жінки. Читає і не вірить очам: живе жінка не в місті, а в сусідньому селі, за двадцять кілометрів від нього. На фотографії, щоправда, обличчя особливо не видно, але ж зустрітися можна.

Одразу написав їй, що готовий хоч зараз приїхати, бо живе поруч і теж тримає корів. Того ж дня отримав відповідь: — Приїжджай, — написала Олена, — якщо не злякаєшся.

Василь завів свого «Жигулька» і помчав до чергової нареченої. Приїхав за вказаною адресою, у хвіртку зайшов — ніхто не зустрічає. Дивиться, хлопчина, років дванадцяти, несе оберемок сіна в сарай, побачив Василя й питає:

— Ви до кого? Якщо до мами, то вона в хаті.

Василь підійшов до хлопця й запропонував допомогти, а той у відповідь:

— Ні, я мамі обіцяв, що сам усе зроблю.

Тут із хати вийшла молода жінка: у робочій куртці, на голові хустка. Василь як глянув на неї, побачив пасмо волосся, що вибилося з-під хустки, і відразу ніби врос у землю. Здавалося б, нічого особливого, одягнена по-домашньому, а тягне Василя, як магнітом.

У Олени теж дві корови й кури. Живе одна з сином і матір’ю, займається господарством, уже й не сподівається, що знайде собі пару.

Через пів року Олена переїхала до Василя з сином і всім своїм господарством. Об’єднавшись, жити стало легше; Дениско — син Олени — завжди допомагає. А коли народилася донька, то, дякувати тещі, приїхала поняньчити.

Минуло сім років, спільна донька Василя й Олени вже пішла до школи. А вони збільшили своє господарство в кілька разів, працюючи разом і розуміючи одне одного — в одній упряжці обидва. У місто продукцію щосуботи возять в один і той самий двір; люди їх уже знають, тому молоко, сметана й сир розлітаються на ура. Ще й м’ясом торгують.

Ось так Василь поміняв своє міське життя на сільське. Мільйонером не став, але живе з родиною в достатку. Часто любить повторювати: — Гроші — справа наживна, головне, щоб поруч була людина, з якою можна побудувати життя, — і з гордістю дивиться на свою дружину Олену. А ще у нього є приказка: — Не шукай далеко, шукай поруч.

Ваша думка для нас дуже важлива!  Напишіть у коментарях, що ви думаєте про цю тему — ми читаємо кожен коментар і враховуємо ваші ідеї