На Новий рік чоловік сказав своєму синові від першого шлюбу, що я, його законна дружина, стала для нього обузою. Він сказав це так, що я почула. Думала не довго, зібрала речі і пішла до сестри.

 

На Новий рік чоловік сказав своєму синові від першого шлюбу, що я, його законна дружина, стала для нього обузою. Він сказав це так, що я почула. Думала не довго, зібрала речі і пішла до сестри.

Я стояла біля плити й думала — ось зараз усе буде ідеально. Салати виставлені, м’ясо запечене до рум’яної скоринки, на столі біла скатертина, свічки. Ігор любить, коли красиво. Коли гості хвалять. Ось і я старалася — цілий день на ногах, руки в борошні, в олії, волосся прилипло до чола. Та нічого, зараз прийму душ, переодягнуся, і буде свято.

Ігор сидів у кріслі, гортав соцмережі. Не підняв голови, коли я пройшла повз. Я вже звикла. Двадцять три роки разом — не кожен день же говорити компліменти. Хоч раніше говорив. 

Раніше зустрічав з роботи, цілував у щоку, питав, як день пройшов. А тепер мовчить. Або мовчить. Особливо якщо я щось не так зробила — не туди поклала ключі, не так склала сорочки, не вчасно нагадала про ліки.

Гості мали прийти о дев’ятій. Я встигла переодягтися, нафарбувати губи, розчесати волосся. Подивилася в дзеркало — п’ятдесят вісім, а виглядаю на всі шістдесят п’ять. Зморшки глибокі, очі згасли. Коли це сталося? Коли я перестала бути собою і стала просто тінню, яка прибирає, готує, мовчить?

Першими прийшли сусіди — Ніна й Борис. Веселі, галасливі, з пляшкою напою. Потім подзвонив у двері Данило — син Ігоря від першого шлюбу. Високий, худий, з такими самими сірими очима, як у батька. Він обійняв мене недбало, як обіймають далеку тітку, і пройшов у кімнату. Ігор одразу пожвавився, встав, поплескав сина по плечу. Ось із ним розмовляв, сміявся, наливав. А я метушилася між кухнею і залою, приносила, прибирала, підливала.

— Ларисо, ти присядь, відпочинь, — сказала Ніна, коли я в черговий раз виносила тарілки. — Ти ж зранку на ногах.

— Та нічого, я звикла, — посміхнулась я.

Ігор зморщився.

— Вона без діла сидіти не може. Завжди щось крутиться, метушиться.

У його голосі пролунало роздратування. Я завмерла з тарілкою в руках. Ніна ніяково відвела погляд. Борис налив собі ще. Данило дивився в телефон. А я поставила тарілку на стіл і вийшла на кухню. Сіла на табуретку, закрила обличчя руками. Не плакати. Не зараз. Потім.

Повернулася до столу, коли почали наливати, біля півночі. Я стояла з келихом у руці і дивилася, як він усміхається Ніні, обіймає Бориса, лоскоче сина за потилицю. Мене наче не було.

Після привітання з Новим роком усі сіли назад, заговорили голосніше, почали жартувати, згадувати минулий рік. Я встала, щоб прибрати порожні тарілки. Ігор похитав головою і нахилився до Данила. Сказав тихо, але я почула. Я завжди все чую, навіть коли не хочу.

— Вона стала обузою. Тільки заважає жити.

Серце зупинилося. Я стояла з тарілками в руках і не могла поворухнутися. Данило кивнув, усміхнувся. Ніна щось запитала, і розмова пішла далі. А я поставила тарілки на стіл, взяла зі стільця свою кофту, наділа її і пішла до дверей. Ніхто не помітив. Ігор сміявся з жарту Бориса. Ніна плескала в долоні. Данило розливав напій.

Я вийшла в під’їзд, зачинила двері. Наділа чоботи, застібнула куртку. Надворі мороз, сніг хрустить під ногами. Я йшла і не відчувала холоду. Обуза. Заважаю жити. Двадцять три роки я була поруч — прала, готувала, підтримувала, коли він втратив роботу, сиділа вночі біля ліжка, коли хворів. А я — обуза.

Йшла до будинку Галини, мабуть, годину. Ноги замерзли, обличчя обпалило вітром. Галина відчинила двері в халаті, з заспаними очима.

— Ларисо? Що трапилося?

Я зайшла, скинула куртку й заплакала. Нарешті. Галина обійняла мене, завела на кухню, заварила чай. Поставила салати і нагріла голубці. Я розповіла все — про свято, про гостей, про фразу. Галина слухала, хитала головою, витирала мої сльози серветкою.

— Ти молодець, що пішла, — сказала вона твердо. — Інакше б ще двадцять років терпіла.

— А що мені тепер робити? — запитала я. — У мене нічого немає. Ні грошей, ні речей. Навіть документи залишилися.

— Забереш потім. Або я сходжу. А зараз поспи.

Я легла на диван у маленькій кімнаті сестри, вкрилася пледом і заплющила очі. Спати не могла. Прокручувала в голові його слова, його погляд, його сміх за столом. Обуза. Заважаю. Навіщо тоді двадцять три роки прожили разом? Навіщо я прала його шкарпетки, прасувала сорочки, пекла його улюблені пиріжки? Навіщо сиділа з ним допізна, коли він шукав роботу, підтримувала, говорила, що все буде добре?

Вранці встала з важкою головою. Галина вже сиділа на кухні, пила каву.

— Чай? Кава?

— Чай, — попросила я.

Сіла навпроти. Сестра налила мені чаю, поклала на стіл печиво.

— Слухай, — почала вона обережно. — Ти все життя працювала бухгалтером, правда?

Я кивнула.

— А тепер на пенсії. Але ти можеш працювати. Я знаю одне місце — у бібліотеці шукають помічницю. Хоч якісь гроші. І спілкування. Тобі потрібно відволіктися.

Я погодилася. Що ще залишалося? Сидіти на дивані в Галини і думати про себе? Ні. 

Через два дні я прийшла в районну бібліотеку, познайомилася з Тамарою Миколаївною, завідувачкою. Вона подивилася на мене уважно, запитала, чи вмію працювати з каталогами, чи люблю книги. Я відповіла чесно — люблю, все життя читала, в дитинстві мріяла стати бібліотекарем, але не склалося. Тамара Миколаївна усміхнулася і сказала:

— Значить, доля дає другий шанс.

Я почала працювати. Розставляла книги, допомагала відвідувачам, підклеювала старі обкладинки. 

Спочатку було важко — руки боліли, спина нила, в голові крутилися думки про Ігоря. Він дзвонив кожен день. Спочатку кричав у трубку — де я, чому пішла, яке право мала кинути гостей. Потім тон змінився — благав повернутися, говорив, що я все неправильно зрозуміла, що він не те мав на увазі. Я не відповідала. Просто слухала і скидала дзвінок.

Через місяць Тамара Миколаївна запропонувала мені вести гурток з рукоділля. Я здивувалася — який гурток? Вона усміхнулася.

— Ти ж умієш вишивати, в’язати. Я бачила, як ти ремонтуєш книги — акуратно, з душею. У нас є група жінок, їм потрібен керівник. Спробуєш?

Я спробувала. Прийшло п’ять жінок — від сорока до п’ятдесяти років. Ми сиділи за довгим столом у читальній залі, розбирали нитки, обговорювали узори, пили чай з термоса. Говорили про все — про дітей, онуків, чоловіків, життя. Я слухала їхні історії й розуміла — я не сама. У кожної свої образи, свої розчарування, свої втрати. Але вони живуть. Не здаються. Знаходять радість у дрібницях — у новій вишивці, у теплому слові, в усмішці перехожого.

Одного разу до бібліотеки зайшов чоловік. Високий, сивий, в окулярах. Він підійшов до стійки, запитав Тамару Миколаївну про книгу. Вона шукала в каталозі, а він стояв і дивився навколо. Погляд зупинився на мені. Я сиділа за столом, підклеювала обкладинку. Він підійшов ближче.

— Ларисо?

Я підняла голову. Не впізнала одразу. Потім згадала — Михайло. Ми вчилися в одній школі, сиділи за сусідніми партами, дружили до дев’ятого класу. Потім життя розвело — він поїхав в інше місто, я пішла вчитися, а потім вийшла заміж.

— Міша? — перепитала я невпевнено.

Він усміхнувся. Та сама усмішка — тепла, відкрита.

— Скільки років не бачилися? Ти що, тут працюєш?

Ми розговорилися. Виявилося, він повернувся в місто рік тому, після того, як дружини не стало. Живе сам, часто заходить до бібліотеки — любить читати. Дітей немає, онуків теж. Я розповіла, що теж нещодавно переїхала до сестри, поки її чоловік служить. Тепер працюю тут. Про Ігоря не сказала нічого. Не хотілося. Михайло запитав, чи не хочу я піти з ним на виставку в музеї — там відкрилася експозиція старих фотографій міста. Я погодилася. Чому ні?

Ми пішли в неділю. Ходили по залах, розглядали чорно-білі знімки — будинки, вулиці, людей в старовинних костюмах. Михайло розповідав історії, які пам’ятав з дитинства. Я слухала і відчувала, як всередині щось відтаює. Ніби довгі роки я жила в замороженому панцирі, а тепер він тріскається, і мені стає тепло.

Після музею ми зайшли в кафе. Сіли біля вікна, замовили каву. Михайло запитав, чому я пішла від чоловіка. Я не здивувалася — у нашому місті всі все знають. Розповіла коротко — про Новий рік, про фразу, про його поведінку. Він слухав мовчки, кивав. Потім сказав:

— Знаєш, я доглядав за своєю дружиною останні місяці. Вона хворіла. І якось вона сказала мені: «Міша, не бійся жити далі. Не замикайся. Ти заслуговуєш на щастя». Я тоді не зрозумів. Думав — яке щастя, якщо її немає? Але потім усвідомив — вона мала рацію. Життя не зупиняється. І ти заслуговуєш на щастя, Ларисо.

Я не знала, що відповісти. Просто кивнула. Ми допили каву, вийшли на вулицю. Михайло провів мене до бібліотеки, попрощався і пішов. А я залишилася стояти на ґанку і дивитися йому вслід.

Ігор продовжував телефонувати. Писав повідомлення — довгі, заплутані. Я читала і нічого не відчувала. Ні болю, ні образи, ні жалості. Просто порожнеча. Ніби все, що пов’язувало нас, розчинилося в ту новорічну ніч.

Весна прийшла несподівано. Сніг розтанув, з’явилися калюжі. Я йшла з роботи, і раптом побачила його. Ігор стояв біля входу до бібліотеки. Худий, змарнілий, у м’ятій куртці. Я зупинилася. Він зробив крок назустріч.

— Ларисо, нам треба поговорити.

— Не треба, — відповіла я спокійно.

— Треба. Я приїхав не просто так. Я… я все зрозумів. Те, що сказав тоді — це було неправильно. Я не знав, наскільки ти для мене важлива. Я сумую. Повертайся. Я змінюся.

Я подивилася на нього уважно. Побачила зморшки навколо очей, сивину на скронях, тремтіння в руках. Побачила того, з ким прожила двадцять три роки. І зрозуміла — ні. Більше ні.

— Ігоре, ти образив не дружину. Ти образив людину, яка віддала тобі всю себе. І тепер я віддаю собі — себе.

Він мовчав. Потім кивнув, розвернувся і пішов геть. Я дивилася йому вслід і відчувала полегшення. Ніби зняла важкий рюкзак, який несла роками.

Минув рік. Знову Новий рік. Я зустрічала його у Галини, але цього разу там були всі — мої подруги з гуртка рукоділля, Тамара Миколаївна, Михайло і звісно, чоловік Галини був у відпустці. Ми накрили стіл разом, сміялися, ділилися планами на наступний рік. Михайло сидів поруч, інколи торкався моєї руки, усміхався. Теплий, добрий, спокійний.

Опівночі, я підійшла до ялинки. На ній висіла маленька записочка, яку я повісила вранці. Написала сама, від руки: «Дякую тій фразі. Вона звільнила мене».

Я стояла перед ялинкою, дивилася на мерехтливі вогники й розуміла — я інша. Не та, що була рік тому. Не тінь, не обуза, не безмовна помічниця. Я — Лариса. Жива, сильна, вільна. І в мене попереду — ціле життя.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!