Після трьох відданих років, проведених поруч із маленькою Арією, Лена й уявити не могла, що її виставлять за двері, як чужу.

 

Жодного попередження. Жодної причини. Лише ввічливе рішення, озвучене з крижаною офіційністю. Вона складала одяг тремтячими пальцями; сльози застилали очі, і вона з усіх сил намагалася не розсипатися на шматки.

Ніхто не розумів, що сталося.

Ні домашній персонал.

Ні водій.

Навіть сама Лена.

До того моменту, поки донька мільярдера не нахилилася до батька й не прошепотіла щось настільки неочікуване, що він завмер, ніби скам’янів.

Несправедливість здавалася важчою за будь-яку валізу, яку Лені доводилося носити.

Вона повільно спускалася мармуровими сходами особняка, не піднімаючи очей, рахуючи кожну сходинку, ніби це могло притупити біль.

Двадцять сходинок до воріт.

Двадцять кроків — і геть від трьох років любові, звичного укладу й відчуття, що ти тут своя.

Захід у Тагайтаї заливав маєток м’яким золотом. Лена згадала, як любила цю пору доби — коли сонячні промені прослизали крізь штори Арії, і вони лежали поруч, перетворюючи тіні на стелі на історії.

Кролик.

Хмаринка.

Зірка.

Вона не озирнулася.

Якби озирнулася, то знала — не витримає. А вона й так виплакала достатньо, збираючись у туалеті для персоналу.

Дві пари джинсів.

Кілька блузок.

Блідо-жовта сукня, яку вона вдягала на останній день народження Арії.

І гребінець, яким Арія розчісувала своїх ляльок.

Лена поклала гребінець… і пішла.

Це належало тому дому.

Тому життю, яке більше не було її.

Водій, Манге Еліас, стояв поруч із чорним седаном, тримаючи двері відчиненими. Він нічого не сказав, але в його погляді читалися розгубленість і співчуття. Він теж нічого не розумів.

Може, так і краще.

Бо якби хтось спитав її «чому», Лена не змогла б відповісти.

Того ранку Себастьян Кальдерон викликав її до себе в кабінет. Голос у нього був рівний, відсторонений — ніби він повідомляв про квартальні збитки.

Її послуги більше не потрібні.

Жодної причини.

Жодної розмови.

Він навіть не підняв на неї очей.

Лена притислася чолом до холодного скла машини, поки маєток танув у далині.

Вона приїхала туди у двадцять п’ять — щойно закінчивши скромні курси з догляду за дітьми, невпевнена в собі, з собою мала лише надію й кілька рекомендацій.

Агентство відправило її як тимчасову заміну.

Вона залишилася, бо Арія — тоді їй було лише два — відмовлялася засинати без неї.

Діти відчувають те, що дорослі не помічають.

У той перший день Арія дивилася на Лену серйозними, уважними очима, а потім без вагань простягнула до неї руки.

І з тієї миті вони належали одна одній.

Машина їхала звивистими дорогами, повз кав’ярні й оглядові майданчики. Лена згадувала дні в парку: вони годували птахів, а Арія заливалася нестримним сміхом, коли горобці билися за крихти.

Іноді Себастьян несподівано приєднувався до них — тікав із нарад, мовчки сідав поруч, з танучими ріжками морозива в руках.

Рідкісні миті.

Теплі миті.

Миті, коли він здавався не титаном індустрії, а просто втомленим батьком, який з усіх сил старається.

Сльози Лени падали тихо.

Не від злості.

Від втрати.

Їй бракуватиме всього —

Запаху свіжої білизни.

Ранкової кави.

Сміху Арії, що лунав коридорами.

Їй бракуватиме навіть — хоча не мало б — того, як Себастьян затримувався у дверях, спостерігаючи за ними обома, перш ніж дати зрозуміти, що він тут.

А Лена завжди робила вигляд, що не помічає.

Хоча серце кожного разу видавало її.

Це було неправильно.

Вона знала.

Але почуттям не потрібен дозвіл.

І в останні місяці Лена намагалася впоратися з чимось, що тихо росло всередині.

Може, тому біль була такою гострою.

А в особняку тим часом тиша осідала, як пил.

Тіта Роса, давня домоправителька, мила посуд із зайвою люттю. Вона мовчала — але її обличчя говорило більше за будь-які слова.

Себастьян зачинився в кабінеті, дивлячись у екран.

Він переконував себе, що вчинив правильно.

Знову й знову.

Того ранку подзвонила Олена Крус — його колишня наречена, бездоганна й переконлива.

Вона повернулася кілька місяців тому.

Підтримала його.

Попередила.

— Тобі не здається дивним, — сказала вона м’яко, — як твоя няня на тебе дивиться?

Сумнів вона посіяла обережно.

Уміло.

До ранку рішення за нього прийняла паніка.

Він заплатив Лені більше.

А потім відпустив.

І тепер дім здавався порожнім.

Вгорі Арія притискала до себе Ленину подушку й тихо плакала.

Вона вже втратила маму.

Тепер вона втратила єдину людину, поруч із якою світ знову ставав безпечним.

Минали дні.

Арія притихла.

Замкнулася.

На четвертий ранок у неї піднялася температура.

Себастьян кинувся до доньки.

І тоді вона заговорила.

— Вона плакала, — прошепотіла Арія. — Вона не розуміла, чому їй довелося піти.

Кожне слово било, як ляпас.

А потім Арія сказала фразу, яка розбила його остаточно:

— Та тітка з міста мене не любить, тату. Вона прикидається. Але в неї очі холодні.

— А у Мі були теплі очі. Як у мами.

Діти не брешуть у тому, що відчувають.

Себастьян нарешті зрозумів.

Він помилився.

Страшенно помилився.

Тієї ночі він прийняв рішення.

Він знайде Лену.

Він вибачиться.

Він буде благати, якщо доведеться.

Бо деяких людей не можна втрачати, не спробувавши поборотися.

І коли небо над Тагайтаєм темніло над пагорбами, Себастьян Кальдерон визнав правду, яку заперечував довгі місяці —

Лена Моралес ніколи не була просто нянею.

Вона була домом.

І він ледь не зруйнував це… назавжди.

Ваша думка для нас дуже важлива!  Напишіть у коментарях, що ви думаєте про цю тему — ми читаємо кожен коментар і враховуємо ваші ідеї