— Олеже, я три роки, чуєш, ТРИ РОКИ відкладала по копійці. Я відмовляла собі в усьому. Не купувала собі одяг, не ходила в кафе, забула, коли востаннє була в перукарні.

 А ти зараз пропонуєш віддати те, що я на свої гроші купила?

— Марин, ну подумай сама. У мами пенсія маленька, їй нема за що купити. А у нас двоє працюють, ми молоді, заробимо.

— МИ заробимо? Чи Я зароблю, поки ти вважатимеш, що й без холодильника нормально?

Він скривився, відвів погляд.

— Я не це мав на увазі.

— А що ти мав на увазі? Що я повинна віддати свою річ, бо твоя мама не може собі таку купити?

— Це не просто річ! Це холодильник! Звичайний, блін, холодильник!

— Для тебе звичайний. Для мене — мрія.

Олег замовк. Потім тяжко зітхнув.

— Гаразд. Забудь. Я сам щось придумаю.

І вона майже повірила, що все обійшлося.

Наступного дня Марина працювала в нічну зміну. Повернулася додому о восьмій ранку, втомлена, з гудячою головою. Зайшла на кухню — і завмерла.

Холодильника не було.

На його місці зяяла порожнеча. Лише слід на лінолеумі показував, де він стояв.

Марина вибігла в коридор, розчинила двері у спальню. Олег спав, укрившись ковдрою з головою. Вона зірвала ковдру.

— Де холодильник?

Він розплющив очі, сонний, невдоволений.

— Відвіз мамі. Вчора ввечері.

— ТИ ЩО ЗРОБИВ?!

— Марин, не кричи. Діма ж спить.

— ЯКОГО ДИВА ТИ ВІДДАВ МІЙ ХОЛОДИЛЬНИК?!

Він сів на ліжку, провів рукою по обличчю.

— Їй нікуди було класти продукти. Я не міг дивитися, як мама мучиться. Ти ж сама казала, що треба допомагати батькам.

— Я казала ДОПОМАГАТИ! Не віддавати мої речі!

— Марина, ну це ж усього лише холодильник. Ми купимо собі новий.

— Коли? Через три роки? Ти знову скажеш, що в нас грошей немає?

— Зараз немає. Але будуть. Я обіцяю.

Вона стояла, важко дихаючи, і дивилася на нього. На цього чоловіка, з яким прожила десять років. Якому народила сина. Поруч із яким прожила стільки, що мала б знати напам’ять кожну його думку. Але зараз він здавався їй чужим.

— Ти розумієш, що це не просто холодильник? — тихо сказала вона. — Ти розумієш, що ти в мене забрав?

— Я не забрав. Я віддав мамі. Їй потрібніше.

— Потрібніше. — Марина хрипко засміялася. — Та в неї Вітько на шиї сидить, тридцять п’ять років, не працює, цілими днями в ігри грає. У неї грошей немає, бо вона на нього все витрачає. А я маю відмовляти собі в усьому, щоб потім ти мої речі віддавав своїй мамі?

— Не починай про Вітька. Він шукає роботу.

— Уже десять років шукає!

— Марина, досить. Я втомився. Вночі розвантажував, потім до мами їздив, холодильник ставили з сусідом. Давай пізніше поговоримо.

Він ліг назад, повернувся до стіни. А вона стояла посеред спальні й відчувала, як усередині щось остаточно ламається.

Протягом дня Марина кілька разів набирала Олегу повідомлення й видаляла. Потім подзвонила Світлані.

— Він віддав його матері.

— Кого?

— Холодильник. Мій холодильник.

На тому кінці лінії повисла тиша.

— Ти жартуєш?

— Вночі відвіз. Поки я на роботі була.

— Марино, це ж… Це взагалі законно?

— Який закон, Світлано? Ми чоловік і дружина. Все спільне. Ось він і вирішив, що має право.

— І що ти тепер?

— Не знаю.

Увечері Олег прийшов із квітами. Дешевими, підсохлими хризантемами.

— Марин, ну пробач. Я розумію, ти засмутилася. Але я справді не міг інакше. Мама мені все життя віддала, як я міг її кинути?

Вона взяла квіти, мовчки поставила у вазу.

— Ти міг спитати. Ти міг хоча б попередити.

— Ти б усе одно не дозволила.

— Так. Не дозволила б. Бо це МОЄ.

— Ну от бачиш. А так хоч проблему вирішили.

Він пройшов на кухню, відкрив старий маленький холодильник — той самий, що вони колись виставили на сходову, але на нього ніхто не зазіхнув.

— Дивись, ось же холодильник! Нормальний!

Нормальний. Це слово переслідувало її все життя.

Марина стояла, дивилася на цей допотопний агрегат і відчувала, що більше не може. Не може жити у світі, де її бажання завжди зайві, де її праця нічого не значить, де її вибір анулюється одним рішенням чоловіка.

— Знаєш що, — сказала вона тихо. — Їдь до мами.

— Куди?

— До мами. Віддав мамусі мій холодильник — з нею й живи.

Він засміявся, вирішивши, що це жарт.

— Марин, годі. Чого ти завелася?

— Я не завелася. Я серйозно. Збирай речі.

— Ти що, з глузду з’їхала? Через холодильник сім’ю руйнувати?

— Не через холодильник. Через те, що для тебе я — ніхто. Моя думка не важлива, мої гроші можна витрачати, мої речі можна роздавати. А я повинна бути вдячна, що ти взагалі зі мною живеш.

— Я такого не казав!

— Не казав. Але робив. Усі ці роки робив. А я мовчала, терпіла, думала — нічого, він мене любить, він просто не помічає. Але ти помітив. Ти побачив, що у мене з’явилося щось своє, і не зміг цього витримати.

— Марина, припини істерику. Ти втомилася, йди поспи.

— Я не втомилася. Я просто нарешті прокинулася.

Вона розвернулася, пішла у спальню. Дістала з шафи його сумку, почала складати речі. Олег стояв у дверях, дивився.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Марина, це й моя квартира теж.

— Так. Наша. І поживемо окремо, поки не вирішимо, що робити. А зараз іди до матусі, раз вона для тебе важливіша.

Він мовчав, потім сказав:

— Добре. Хай буде по-твоєму. Піду. А ти потім, коли охолонеш, приповзеш вибачатися.

— Може, й так. А може, й ні.

Вона винесла сумку в коридор, відчинила двері, виставила на сходову площадку. Туди ж відправила його куртку, черевики, рюкзак. Олег стояв, дивився на це дійство з недовірою.

— Ти хвора.

— Можливо. Але більше я не буду жити з людиною, яка мене не поважає.

— Я тебе поважаю!

— Ні. Ти поважаєш свою маму. Свої бажання. Свій спокій. А я для тебе — просто додаток. Зручний, тихий. То ось тобі новина: я більше не хочу бути зручною.

Вона зачинила двері. Олег постояв, потім застукав.

— Марино! Відчини! Марино, ми ж дорослі люди!

Вона притулилася спиною до дверей, заплющила очі. Чула, як він стукає, потім дзвонить у двері, потім дістає телефон, набирає номер. Потім його кроки затихли, і на сходовій площадці стало тихо.

Марина повернулася на кухню. Подивилася на старий холодильник — перекошений, із іржавими петлями. Відчинила дверцята. Усередині було порожньо й холодно.

Вона дістала телефон, знайшла номер свекрухи. Набрала.

— Галино Василівно? Це Марина. Так, усе гаразд. Олег до вас їде, зустрічайте. Ні, не в гості. Так, із речами. Ні, ми не розлучилися. Просто нехай поживе з вами. Погостює. І холодильник мій поверніть назад. Так-так, той, що він вам привіз. Нехай він його привезе назад. Завтра. Ні, мені він тепер потрібен. Просто поверніть. Це принципово. До побачення.

Вона поклала слухавку. Сіла на стілець. Заплакала — тихо, без схлипувань, просто текли сльози. Не через холодильник. Не через Олега. Через те, що тільки зараз, у тридцять два роки, вона зрозуміла: іноді повага до себе дорожча за будь-яку мрію. Дорожча за будь-який холодильник. Дорожча навіть за сім’ю.

Наступного ранку у двері подзвонили. Марина відчинила — на порозі стояли вантажники й її холодильник. Кольору слонової кістки, з хромованими ручками.

Вона розписалася у квитанції. Вантажники занесли холодильник на кухню, підключили. Старий забрали, пообіцяли викинути.

І ось він знову стояв на своєму місці. Великий, гарний, її.

Марина відчинила дверцята, увімкнула холодильник. Почулося тихе гудіння. Засвітилася підсвітка.

Вона дістала телефон, написала Світлані:

«Повернула».

«Холодильник?»

«І себе теж».

Потім вона сіла за стіл і вперше за багато років дозволила собі подумати не про те, що «нормально», а про те, чого хоче вона. Виявилося, список довгий. Холодильник був лише початком.

Ваша думка для нас дуже важлива!  Напишіть у коментарях, що ви думаєте про цю тему — ми читаємо кожен коментар і враховуємо ваші ідеї