Що робити? Куди бігти? У цей момент кішка-мати підійшла ближче і, дивлячись жінці просто в очі, тихо, але наполегливо нявкнула. «Допоможи врятуй»

 

Біля дверей клініки сиділа кішка. Вона жалібно нявкала, а біля її лап лежало крихітне кошеня…

Жінка спокійно йшла вулицею, ведучи на повідцю собаку. Був ясний осінній день: повітря дзвеніло від чистоти, жовте і багряне листя кружляло у вихорі, немов танцювало під невидиму мелодію. Настрій був легким та світлим. Але раптом…

Раптом її увагу привернуло те, що неможливо було ігнорувати: біля дверей клініки сиділа кішка. Вона жалібно нявкала, а біля її лап лежало крихітне кошеня.

Іноді вона схоплювалася і кидалася до перехожих, ніби благала про допомогу. Вона кричала, просила, вимагала, але люди лише прискорювали крок.

Всі поспішали по своїх справах, не помічаючи, або вдаючи, що не бачать маленьку істоту, що ледве дихає, на асфальті. Як часто буває: пройти повз чуже лихо куди простіше. Та жінка зупинилася.

Вона нахилилася та обережно підійняла малюка. Кошеня було таким худим, що ребра проступали під вовною. Воно ледве дихало.

У її голові майнула єдина думка: Що робити? Куди бігти? У цей момент кішка-мати підійшла ближче і, дивлячись жінці просто в очі, тихо, але наполегливо нявкнула. «Допоможи врятуй»

На дверях висіла записка: «28 прийому немає. Вихідний.»

Жінка розгубилася. Таксі? Гроші? Куди ж іти? Але підкоряючись інстинкту, вона штовхнула двері. І раптом диво: вони відчинилися.

У глибині коридору стояв високий сивий чоловік у пошарпаному білому халаті.

– Будь ласка! – заговорила жінка, – допоможіть! Я не маю грошей, але я поверну потім. Воно ж не виживе, – і простягла худеньке тільце.

Ветеринар дбайливо прийняв кошеня і поспішив в кабінет. Жінка і кішка залишилися в коридорі, тремтячи від хвилювання.

За кілька хвилин жінка помітила, що під халатом чоловіка між лопатками вгадувалися дивні пагорби.

– Боже, бідний, горбатий, – майнуло в неї.

– Ви так думаєте? – Раптом обернувся до неї чоловік і пильно подивився. Потім знову зайнявся малюком.

Минуло кілька годин. Дихання кошеняти вирівнялося.

– Ось бачите, – сказав ветеринар, – він житиме. Але йому потрібний догляд, ліки, тепло. На вулицю йому уже не годиться, – він глянув на жінку. І кішка-мати теж дивилася на неї колючим поглядом.

– Про що ви! – обурилася жінка. Звісно, я заберу їх додому. І маму також. Ми з Мотькою, кивнула на собаку, що спокійно сиділа поруч, приймемо їх у сім’ю.

Лікар усміхнувся:

– Тоді я дам вам, панночко, все, що знадобиться. Гроші не потрібні. Вважайте, що вже сплачено.

Жінка здивувалася слову «панночка», адже ті роки, коли її так називали, давно минули. Але міркувати було ніколи. Вона взяла ліки, малюка і вирушила додому у супроводі вірного песика та кішки.

Минув місяць. Жінка зібралася з духом і вирішила зателефонувати в клініку, щоб подякувати лікарю.

– Алло, лікар Сумський, – відповів веселий молодий голос.

Вона розповіла історію врятованого кошеняти та подякувала за допомогу. Але лікар явно зніяковів. Після хвилинного пошуку в комп’ютері він сказав:

– Вибачте, але я вас не пам’ятаю. До того ж 28-го у мене був вихідний. Я відпочивав із сім’єю за містом. Може ви помилилися, але це не важливо. Головне, що кошеня живе і знайшло будинок.

Жінка здивовано опустилася на стілець. У цей момент врятоване сіре кошеня, що вже зміцніло і стало улюбленцем сім’ї, застрибнуло до неї на коліна. Поруч на підлозі сиділа кицька-матір і уважно спостерігала за нею.

І тут у кімнаті з’явився Він. Пошарпаний халат більше не приховував білих крил. Ангел усміхнувся:

– Це ти сама врятувала його, сказав він жінці. Я лише трохи допоміг. Я зазвичай не допомагаю людям, – ніби виправдовуючись, продовжив він. Але кішки такі наполегливі! Гаразд, порушу правило ще раз, востаннє.

Він підморгнув кішці, потім розчинився у повітрі. Тієї ж миті задзвонив дверний дзвінок.

На порозі стояв незграбний чоловік у старому комбінезоні, з ящиком інструментів.

– Викликали? Я сантехнік. Труба тече?

– Ні, не викликала, усміхнулася жінка. Але якщо вже тут, полагодьте заодно і ванну. Я заплачу.

– Знову все переплутав, пробурмотів він і, соромлячись, увійшов до квартири. Опустившись навколішки, почав розкладати інструменти.

Жінка мовчки принесла товсту подушку та підклала йому під ноги.

– Дякую, тихо сказав сантехнік, потім зненацька посміхнувся. Його втомлене, неголене обличчя раптом змінилося: у ньому спалахнуло щось зворушливе, майже дитяча – беззахисність.

Жінка відчула, як щось боляче кольнуло в серці. Раптом їй стало шкода цього, явно самотнього, розгубленого чоловіка.

– Може, поки я розігрію вам борщ? Є ще котлети з гречкою, – промовила вона, сама не розуміючи, звідки взялися ці слова.

– Котлети, – глибоко зітхнув він. Боже, як давно я їх не їв. Він підійняв на господиню погляд, усміхнувся, трохи винувато, але з надією в очах.

– Тоді чекайте! – почервоніла жінка і поспішила на кухню, схвильовано, ніби робила щось надзвичайно важливе.

Тим часом сантехнік, хоч і намагався зосередитися на роботі, знову і знову ловив себе на тому, що прислухається до запахів, що доносяться з кухні.

Будинок поступово наповнювався ароматом смаженого м’яса та свіжого борщу. Щоб скрасити години ремонту, він увімкнув на телефоні знайомі акорди Вівальді «Пори року».

Жінка завмерла у дверях. Цього не може бути, Просто не може, – прошепотіла вона.

Але це сталося. І відбувалося тут і зараз.

Минув місяць. Головною площею міста йшла пара – жінка і той самий колишній сантехнік, тепер у новому, елегантному костюмі. В очах чоловіка світилися щастя, спокій, та умиротворення, про яке мріє кожен.

Важливо не пройти повз, – щоб врятувати чиєсь життя, або поранену душу! Тож будьте пильні та милосердні…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!”