«Невдячна xвoйдa! – верещала матір і човпла доньку Наталку, по чім очі бачили. Округлений доччин живoтик аж ніяк не зупиняв материнської агpeсії. Навпаки – посилював її
Залита слізьми, із невеликою валізкою своїх речей, пришкандибала Наталка до коханого – розгубленого хлопця. Виявилось, що Назар навіть не зізнався батькам, що Наталка від нього завaгiтніла.
Мати Назара одразу спитала, чи не пізно робити aбopт. Та звісно ж було пізно – живіт вже добряче випинав. Наталка перебувала у настільки шoкoвому стані, що була ладна на все, аби тільки їй хтось допоміг. І хоча ще місяць тому категорично протестувала проти aбoрту, нині ж мyчилась відчаєм і страхом за майбутнє.
У центрі Наталці виділили кімнатку. Там вона нарешті змогла видихнути, заспокоїтися і повноцінно відпочити. Ніхто їй не дошкуляв, дівчину морально і фізично готували до пoлoгів, із нею працював психолог.
Та коли найголовніше сталося і в її руки поклали маленький згорточок із немовлям, Наталка злякалася, запанікувала. А коли отямилася, стала придивлятися, вивчати – що ж це за таке незнане диво – її маленька донечка.
Наближались Різдвяні свята, але замість радісної звістки Наталку попередили – мусиш шукати собі пристанище, на твоє місце вже черга. Із маленькою Євою на руках, якій виповнився місяць, Наталка сиділа у своїй кімнатці і не знала, як їм, бідолашним, жити далі – де брати гроші, до кого проситися на ночівлю.
Серце Наталчиної матері так і не відтануло, не захотіла вона й глянути на внучку, викреслила їх обох зі свого життя. – Треба ж, малесенька, який сумний у нас Святвечір – тихо мовила Наталка до доньки.
Вона ж бо дуже любила це свято. І змалечку бігала колядувати, знала всі колядки, завжди в цей час заробляла чимало грошей, бо встигала оббігати цілі райони разом із дворовими дітьми. Їй так захотілося відновити це почуття – піти від хати до хати, співаючи колядок, відчути атмосферу торжества.
«А чому б і ні?» – подумала собі молода мама. – Дитина у мене тиха, спокійна, закутаю її, причеплю до себе, та й піду поспіваю, душу відведу. А хто не відчинить мені двері – та й Бог з ними».
Наступного дня після Святвечора Наталка обрала для свого колядування тихий приватний район. Як вона й передчувала, відчиняли такій нестандартній колядниці неохоче. Усі, за традицією, чекали на поріг чоловіків.
І все ж де-не-де вдавалося потрапити у господу, а тоді Наталка так гарно й щиро виспівувала колядки, що господарі щедро дякували їй – не лише гривнями, але і різними смаколиками. А особливо розчулювалися, бачачи її немовлятко. Люди розуміли, що не від доброї долі жінка з немовлям затіяла такі колядування.
Чимчикувати від хати до хати було заняттям нелегким. «Ото ще в ту віллу загляну, та й по всьому. Там, мабуть, багатії живуть, може, отримаю непоганий дарунок», – подумала задоволена Наталка. В кишені у неї назбиралася чималенька сума, це вже давало відчуття якогось заспокоєння.
Дозвольте заколядувати! – сказала вона, коли господар запросив її до хати. Але подальша поведінка чоловіка спантеличила Наталку. Впустивши її в дім, незнайомець прикипів поглядом до її обличчя. Перевів очі на дитя. Зблід, заточився і непевно опустився на диван.
Надія? – кволо спитав він.
– Що? Ні, я Наталка. Ви мене, мабуть, із кимось переплутали. – Наталка? Як же ти схожа на мою дружину – ледь вимовив чоловік. – І ця дитинка. Це дівчинка?
Так. – І в мене була така донечка. Але вони зaгuнули. Автoкaтaстрофа. А мені днями наснився сон, наче дружна і донечка повернулися. А тут ви невже так буває? – Я не знаю, що й казати. – А ви проходьте, проходьте, не соромтеся!
Розкажіть мені свою історію, будь ласка. Наталка спочатку злякалася незнайомця. Надто дивно, емоційно поводився. А потім вирішила, що йти все одно немає куди. Вона зайшла до просторої кімнати будинку, де жив одинаком чоловік. Одразу побачила на стіні фото жінки з дитиною – і справді пoкiйна дружина була чимось схожа на неї.
А потім Наталка почала розповідати історію свого життя. Говорила і не могла зупинитися, описувала все в деталях, до дрібниць. Нарешті знайшовся хоч хтось, хто зацікавився нею.
А чоловік мовчав, слухав, ловив кожне слово. І час від часу поглядав на дитину, яка солодка спала і раз у раз усміхалася уві сні. Мабуть, відчувала, що повернулася додому, який зовсім скоро стане для неї рідним.
Автор Ольга Бойчук
