“Історія українського військового страшніша за усі фільми про війну”: майже тиждень поранений воїн лежав у лісі серед мертвих тіл

Ми маємо пам’ятати такі історії та шанувати цих людей. 

“Історія українського військового санітара страшніша за усі фільми про війну, що досі бачила”, – каже волонтерка Ірина, яка у київському військовому шпиталі з часу перших поранених в АТО бачила чимало. 

Повернувся з АТО, а пережив пекло. 

Володимир Донос, 42-річний вчитель фізкультури з містечка Гадяч на Полтавщині, ніби усе життя готувався до свого найбільшого випробування – “Іловайським котлом”. П’ять днів і п’ять ночей він лежав у лісі серед мертвих тіл своїх однополчан. Без води, без їжі, без шансу на медичну допомогу. Натомість із гангреною, яка підточувала ногу щодня разом із опаришами. Від вибухів снарядів із “Градів”, які пролітали зовсім поруч, його підкидало. Він вдарявся ребрами об землю, але міцно тримав каску вбитого, у яку трошечки накапав дощ… 

“Історія українського військового санітара страшніша за усі фільми про війну, що досі бачила”, – каже волонтерка Ірина, яка у київському військовому шпиталі з часу перших поранених в АТО бачила чимало. 

42-у бригаду Володимира послали в “Іловайський котел” без жодної аптечки. Військовий санітар не мав ні санітарної сумки, ані протишокового знеболювального, ні кровоспинних препаратів – крім джгута. Він мав померти від больового шоку, проте вижив, сам наклав собі джгут. Товариш відтягнув з лінії вогню у ліс, зі сльозами на очах казав: “Я тебе не кину”. Але пішов, бо треба було рятувати ще одного пораненого. Він обіцяв привести допомогу, проте в зону обстрілу прорватись уже не змогли. Оці п’ять днів, які полтавчанин Володимир прожив у лісі, для мене виглядають, немов пекло. Щовечора він прощався з життям, не сподіваючись вранці знову побачити сонце. Щосекунди він боровся за життя. Коли почався жар, закопувався голим тілом у холодну землю, аби остудитись. Викопував хробаків із землі та, відчуваючи землю на зубах, ковтав їх. 

Володимир каже: “Знаю на смак, що жовті мурахи кисліші за чорних, після них не хочеться пити”. В останні дні, коли уже й мурах сил зловити не мав, відчайдушний військовий ставив пастки на мух, яких на мертвих навколо тілах розвелося багато: відкривав рота і заманював мух виділеннями з носа, а потім ковтав. Він так виживав – знайшов їжу там, де її не було. Аби хоч якось знезаражувати пошматовану ногу, поливав її сечею. 

Володимир, звичайний вчитель фізкультури маленького українського містечка, з неймовірною силою боровся за своє життя попри все. У кожній дії його, напівпритомного, стільки логіки і знань, що дай нам Бог таких чиновників, ми уже давно перестали б жити в злиднях. 

Аби не збожеволіти, Володимир відкриває блокнот, і пише. Пише про все: про години, про накладення джгуту, про відчуття людини, яка бачить, як її нога гниє. Як у перший вечір подумки попрощався з рідними і про них же думав у всі наступні дні. А коли зрозумів, що навіть якщо виживе, ноги не буде, почав планувати своє життя з протезами, мріяв про тракторець, яким буде орати город… 

Його розбудить голос – “тут людина”! Місцеві мешканці не зможуть просто проїхати і не повернутись. Із старенькою машиною, де залити можна лише літр, бо вище бензобак пробитий кулею, повезуть його до місцевої лікарні. Там, у розбомбленій без світла і вікон операційній, медсестер нудитиме лише від самого вигляду рани Володимира. Але йому таки промиють рану і намагатимуться врятувати життя. Потім будуть шість донецьких лікарень, які відмовлять у порятунку життя чоловікові, бо він – українець. У тій одній, 9-й міській, де його приймуть, спочатку запитають: “Чому ти не вмер? “. Лікарі все ж пообіцяють врятувати коліно, але потім ампутують ногу вище… Уже без ноги його завезуть у підвал шпиталю, де приставлять охорону і будуть чекати, аби обміняти. Там, фактично у полоні, Володимир вперше побачить, що таке “ДНР”: як їхні бойовики переживають за мирне населення, як за своїх, як 14-річна донеччанка, яка звинувачує українську армію у погромі дому і у вбивстві усієї рідні, робитиме йому необхідні уколи. 

Там Володимир навчиться говорити із тими, кого б вбивав сам, і хто би вбив би його на полі бою. Саме там, у розмові із проросійськими місцевими, український боєць задумається, чи варто Україні повертати землю, де її, Україну, люто ненавидять. 17 днів лікарняного полону, і от його обміняли. 

Про його повернення у “Твіттері” напише президент України, вдома на нього чекали мама, дружина і двоє дітей. Така собі звичайна, але дуже патріотична сім’я Донос із Гадяча, знала – тато зробить усе, аби повернутись. Уже вдома Володимир згадає, як додавала сил у лісі одна-єдина граната. Бо знав – якщо буде зовсім нестерпно, зірве кільце. Дружина Ярослава почне читати його записки і розплачеться, так і не дочитавши. 

Усе життя, каже дружина, над Володею підсміювались за те, що любив і вивчав книги про те, як вижити в екстремальних умовах, навчав учнів цьому. І це врятувало йому життя. Його досі мучать фантомні болі – відчуває рану, якої уже немає. Розповідаючи нині про жахи які витримав, каже: нічого надзвичайного не зробив. Усміхається, жартує, багато курить і хвилюється, чи зможе навчати дітей із протезом. І ні про що не жалкує. 

“Коли ворог прийшов на твою землю – треба її обороняти”, – каже звичайний шкільний вчитель фізкультури, – і я хочу, аби у мого сина був такий вчитель у школі”. Пройшовши пекло, він вірить – заради України можна пройти більше… 

джерело
Загрузка...