“Я тут, синку!”. Зворушливий лист мами школяра на 1 вересня

Цей вечір я, як і сотні тисяч інших мам, проведу, підшиваючи чорні штани, прасуючи білі сорочки, перевіряючи набір “шкарпетки-труси-букет-хустинку в кишеню”.

Я не йду на корпоратив. У мене 1 вересня. Два рази.

Один з винуватців свята, якому завтра в коледж, взяв гітару, дівчину і помчав кудись з криком “Мамо, я пам’ятаю, завтра – вчитися!”. Другий лягає спати раніше (ну це він нам так сказав). Через дві години я витягну з рук сонної істоти планшет, суворо сказавши – “Забув, завтра в школу?”. І почую у відповідь протяжний стогін “Ооооо, нііі!”. В цей час мій внутрішній батько підніме очі до небес і прошепотить: “Так! Алілуйя!”. Внутрішня дитина ж заплаче і засміється одночасно.

Пам’ятаєте, пам’ятаєте ваше 1 вересня? Ти так чекаєш, коли ж, нарешті, ця школа, це навчання, класи і однокласники? І ось, серпень, ви йдете з мамою і татом в “Дитячий світ” купувати форму. І ранець, ранець, адже ніяких рюкзаків тоді, крім туристичних не було. Батьки ходили по магазинах і шукали такого, який би мені гарантовано сподобався. Потім урочисто вручили – він був синьо-червоний, з картинкою, на якій собачка тримала в зубах літери. Як же він чарівно пахнув! Туди вже складені зошити і пенал.

1 числа ти прокидаєшся задовго до дзвінка будильника, ще б пак – адже сьогодні треба йти в школу. Стрімко їси вівсянку, над якою зазвичай сидиш 40 хвилин, одягаєшся в нову, хрустку, відпрасовану мамою форму. Мені пощастило, наша сім’я жила в Сочі і я пішла на першу в житті лінійку в літній формі. Ну, пам’ятаєте, біла сорочка з металевими гудзиками і сіра спідниця? А батьки виносять тобі букет – величезні гладіолуси, практично в твій зріст. Він жахливо незручний, важкий і зі стебел тече вода. Але це ж дурниця, правда?

Потім – лінійка, хтось читає вірші, хтось танцює, мама витирає вологі очі, жахливо важкий і незручний букет відтягнув всі руки і здається, навіть виколов око симпатичному хлопчику, який стоїть позаду. За це я отримала перший в житті стусан в спину з багатозначним шипінням (з тих пір я не дуже люблю гладіолуси). І-і-і-і-і звучить “Так починаються шкільні роки” … Ви йдете в клас і запам’ятовуєте ім’я своєї першої вчительки. Валентина Василівна. Назавжди пам’ятаю.

Ну а потім, як у всіх. Уроки, домашні завдання, коричневе колюче плаття, білі комірці, колготки, які пузиряться на колінах і хочуть зісковзнути в найбільш невідповідний момент, забула змінний одяг – мчиш додому з виряченими очима, перші п’ятірки, перша двійка. Ось – ми йдемо після школи в кіно з однокласниками на “Невловимих месників”, квитки по 10 копійок і 28 копійок на морозиво “Білочка”. Ось – помер Брежнєв і моя подружка Маринка Авдєєва ридає посеред шкільного коридору “Тепер війна з Америкою буде, мені мама сказала!”, а вчителі поять її кип’яченою водою з графина з учительської. Ось – пройшов повз старшокласник, за яким мліє вся школа, і сказав – “Привіт, Машо”. Він дружить з моїм старшим братом, і ця фраза миттєво підносить мене на недосяжні вершини. Він хороший, він мене знає, ми стоїмо з ним іноді на перервах, балакаємо, мені 10, йому 15. Дівчата ж помирають від заздрощів …

Ми дружимо, сваримося, когось любимо, когось ні, придумуємо вчителям прізвиська “Хімоза”, “Фімоза”, “Русалка” – адже всім зрозуміло, які предмети ведуть ці дами?

А потім, раптом, вже і випускний. А ще потім, теж абсолютно несподівано, ти ведеш в школу власну дитину. І, купуючи в останній момент форму-рюкзак-зошити-олівці-пластилін-альбоми-фарби-пензлики, згадуєш маму з татом. І шукаєш саме той рюкзак з динозаврами, Барбі, собачками, щоб носити було в радість. Стоїш на лінійці, дивишся на свого першокласника, а він такий маленький. У піджаку, в сорочці, стрижений і вуха стирчать (Але! Без гладіолусів!). Витираєш вологі очі і киваєш – “Я тут, синку”.

Потім будуть зауваження, двійки, бійки і примирення, виклики до директора і на педраду. Іноді зауваження будуть приводити вас в подив – “Бігав на перерві”, “Співав якийсь рок”, “Поцілував дівчинку” … Але все це пройде, час летить так швидко, що й не помічаєш. Тільки ти знай, малюк, що я не дам тебе в образу. Нікому – ні “Русалці”, ні пацанам з “Камчатки”, ні дівчинці, яку ти поцілував, а вона дала тобі стусанів. Тому що я сама вчилася в школі, і це було не так давно, як ти думаєш.

Ось уже й останній перший дзвінок. Серйозний, як і раніше вухатий, в костюмі і при краватці. Маленький мій двометровий ведмедик несе крихітну першокласницю на плечі. У бантах і з посмішкою на весь щербатий рот. Ще трохи і ти прийдеш до школи в третій раз, але вже з онуками. Знову відкинеш в сторону гладіолуси. Знову обійдеш все місто в пошуках підходящого рюкзака або портфеля. Знову витреш вологі очі.

І знову будеш напередодні 1 вересня прасувати штани або спідницю, дітям чи онукам. Будити їх, сонних, лоскочучи по ребрах, цілувати в лагідні очі і думати, що ось, ще один рік, ще один навчальний рік, все знову повторюється, знову ці чортові домашні завдання, знову ці збори і ранки, дискотеки та екзамени. Господи!

Але не будеш ні плакати, ні злитися. Тому що це добре і правильно.