Мій чоловік вже немолодий збирається їхати на заробітки. Я вже зраділа, що гарні гроші привезе, а він: «Як хочеш, але збирайся зі мною, сам я не поїду. Ми з тобою всі 35 років нерозлучні, я без тебе вже й кроку не можу зробити, нічого страшного немає в тому, що ти зі мною будеш поруч навіть за кордоном!» Я тут і сіла

Зовсім нещодавно з чоловіком ми відзначили 35 років нашого спільного життя і його вихід на пенсію. У нас дві дочки, у яких теж є свої сім’ї – у старшої два наших онука, а у молодшої – внучка. Все начебто у всіх добре, але в сучасному житті є свої запити: у старшої доньки з зятем квартира взята в кредит, у молодшої – машина в кредиті і ще дрібні позики. Всім складно, за все доводиться платити. Хоча і молодша донька з сім’єю живе в нашій квартирі, і доходи у нас загальні, але з виходом чоловіка на пенсію стало зовсім важко жити. Та й я вже пенсіонерка.

Але у чоловіка відмінна будівельна спеціальність, він спеціаліст своєї справи, затребуваний. Такі працівники зазвичай нарозхват. Його колега давно пішов з підприємства, в якому чоловік раніше працював, і поїхав на заробітки. Спочатку їздив місяць через місяць, а тепер їде в довгі відрядженням – на пів року і кличе мого чоловіка з собою. Заробітки там дуже хороші, в три рази більше, ніж чоловік тут отримував, і це, звичайно ж, не може не зацікавити нас дуже. Я зраділа, але чоловік сказав так: «Як хочеш, але збирайся зі мною, сам я не поїду. Ми з тобою всі 35 років нерозлучні, я без тебе вже й кроку не можу зробити, нічого страшного немає в тому, що ти зі мною будеш поруч навіть за кордоном!» Я тут і сіла!

Пояснюю йому, що це неможливо. Вдома потрібно молодшій доньці допомагати – внучка ще зовсім маленька, одній бути важко, поки її чоловік на роботі. Іноді допомагаю старшій їжджу до неї вдень, щоб онуків по гуртках зі школи розвести, додому привезти і нагодувати. Це якщо у батьків хлопчаків зміни збігаються, то хто їм ще допоможе? Так я і не можу залишити своїх дочок – я без спілкування з ними за тиждень скучу дуже, мені вони як повітря потрібні і внуки теж. Але і дочки чомусь не погоджуються зі мною, вони на стороні мого чоловіка: їдь, мамо, з татом, ми самі впораємося, якщо що – няню наймемо для гуртків. А найменша взагалі рада: мовляв, ура – пів року одні будемо без батьків, своєю сім’єю проживемо. Зрадниці! Але я наполягаю на своєму.

Чоловік уже зібрав всі документи на виїзд, скоро готуватися. Я бачу, як він засмучений, на мене ображений, і мені його шкода. Він розповідає: з ним же зібрався їхати ще і його друг, так його дружина спеціально звільняється зі своєї роботи, щоб їхати з ним – ось, що значить щире кохання і підтримка. А я ледача і боягузка. Та не півночі я боюся, а дітей і онуків кинути не можу. А та жінка його друга якась нерозумна: навіщо звільнятися з роботи, щоб просто їхати з чоловіком, всього лише на шість місяців? Чоловік від моїх слів ще більше посмутнів.

Але ось залишається всього кілька днів до його від’їзду, і мені вже стає якось не дуже добре від того. Ми дійсно з ним 35 років не розлучалися на такий тривалий час, один тільки раз два тижні були в різних відпустках, так і то сильно скучили. Як він буде там без моєї турботи – адже він навіть пельмені собі толком зварити не може? Прання, готування, прибирання – все це було тільки на мені, чоловік наполегливо працював. Йому вже за 60 років, він не зовсім здоровий і я, ніби як, дуже потрібна йому там, тим більше є місце для проживання вдвох, я медсестра, може, влаштуюся десь там. Зовсім сумно стає від того, але як тільки подумаю, що дочки тут одні залишаться, мені стає ще гірше. Ось що мені тепер робити з рідними людьми? Порадьте, будь ласка, дуже хочеться прислухатися до розумної думки.



Фото ілюстративне – pixabay. 

джерело