"З війни не повертається ніхто... Ніколи..."-пост АТОвця" розриває душу" кожного небайдужого українця

З війни не повертається ніхто... Ніколи...

Назад матері отримують лише жалюгідну подобу свого сина - агресивну звірюку. Дружини бачать поруч з собою істот злих на весь світ і які не вірять ні в що, крім смерті. Вчорашній солдат більше не належить ні батькам, ні рідним. Він належать їй... він належать війні, з якої повернулося лише тіло чи його залишки...

Душа залишилася там, з нею, з війною... Але тіло все ж повернулося. І війна відмирає в ньому поступово, пластами - шматок за шматком... Повільно, дуже повільно вчорашній солдат перетворюється з бездушного манекена з порожніми очима і випаленою душею в якусь подобу людини. Спадає нестерпна нервова напруга, згасає агресія, проходить ненависть... Найдовше тримається страх - тваринний страх смерті, але з часом проходить і він...

Він починає вчитися жити в цьому світі заново... Вчитися ходити, не дивлячись під ноги, вчитися наступати на колодязні люки і стояти на відкритому просторі в повний зріст. Купувати їжу, говорити по телефону і спати на ліжку. Вчитися не дивуватися гарячій воді в кранах, електриці і теплу в батареях, чи не здригатися від гучних звуків...

Він починає жити... Спочатку - тому що так вже вийшло і він залишився в живих... Не відчуваючи від життя ніякої радості і розглядаючи її як бонус, який по дурості долі випав на його долю... Але потім він втягується в життя... Йому стає цікава ця гра, яка не насправді... Він видає з себе повноправного члена цього суспільства. Маска нормальної людини приросла успішно, і організм більше не відторгає її... І оточуючі вірять, що він такий же, як і всі... Але його справжнього обличчя не знає ніхто... Ніхто не знає, що він більше не людина. Люди ходять навколо нього, сміються, ковзають по ньому очима і сприймають за свого... Правду більше він не говорить нікому.

Людині не воювавшій - не пояснити війну, точно так же, як сліпому не пояснити відчуття зеленого, а чоловікові не дано зрозуміти, що значить виносити і народити дитину. Але весь час він чекає... Чого? Не знає і сам...

Він не може повірити, що це закінчилося просто так, без всяких наслідків... Напевно, він чекає, коли йому пояснять... Чекає, що хтось підійде до нього і скаже: «Брат, я знаю, де ти був. Я знаю, що таке війна. Я знаю, навіщо ти воював». Це дуже важливо - знати навіщо... Навіщо загинули війною подаровані брати? Навіщо вбивали людей? Але ніхто не розповідає...

І тоді він, вчорашній солдат - починає розповідати сам... Бере ручку, папір і виводить першу фразу... Починає писати... Він ще не знає, що це буде - розповідь, вірш або пісня...

Рядки йдуть важко, кожна буква рве тіло, немов йде зі свища осколок. Він фізично відчуває цей біль, це сама війна виходить з нього і лягає на папір. Його б'є, трясе так, що не бачить букв, і він більше не тут - він знову там, і знову смерть править усім, а кімната наповнюється пошепки, криками і страхом, кричать поранені і горять живі люди, і паскудний свист міни наздоганяє його розпластану спину... І ось вже "двухсоті" встають зі своїх могил, і їх багато, дуже багато; тут всі хто був дорогий йому в тому житті, але загинув... Вони схиляються до нього, і їх шепіт заповнює кімнату: «Давай... Давай, братка, розкажи їм, як ми горіли в бехах! Розкажи, як ми плакали на оточених блокпостах! Розкажи, як смикаються хлоп'ячі тіла, коли в них потрапляє куля. Розкажи їм! Ти вижив тільки тому, що загинули ми - ти нам винен! Розкажи всім! Вони повинні знати! Ніхто не помре, поки не дізнається, що таке війна!»...

І рядки з кров'ю йдуть один за одним, і горілка глушиться літрами, а смерть і божевілля сидять з ним в обнімку, і штовхають у бік, і підправляють ручку... І ось він вже - вчорашній учасник АТО, контужений, прострелений, заштопаний чи зібраний по частинах, напівбожевільний і отупілий - пише і пише...

І скиглить від безсилля і туги, а сльози течуть по його обличчю і застряють в щетині...

І він розуміє, що з війни не треба було повертатися...

Оригінал від “Вінні”.