ЩО Я ЗРОЗУМІЛА ЗА СІМ РОКІВ ПОДРУЖНЬОГО ЖИТТЯ

Нещодавно ми відсвяткували сьому річницю шлюбу, і мені все хочеться щось написати з цього приводу. Звісно, сім – це не двадцять і не сорок сім, і я не відчуваю себе вправі “ділитися мудрістю” та роздавати поради:)

Але є одна річ, яку я збагнула за ці роки; буквально одна думка, але дуже цінна для мене – і, можливо, вона стане в нагоді ще комусь.

І ось вона: ключ до щасливого сімейного життя – це повага дружини до чоловіка.

Принаймні, це той ключ, яким володіє жінка. Про чоловічі ключі я нічого не знаю, одразу скажу; хай про те пишуть чоловіки:)

Очевидно, що шлюб – це спільна справа, до якої роблять внесок обидва, і мені видається глибоко нехристиянським, ба навіть диким, модне зараз уявлення про те, ніби “все в руках жінки” і залежить виключно від неї.

Але я кажу про те, що знаю, що відчула на власній шкірі – а також бачила в родинах друзів і родичів. Якщо в жіночому серці є повага – є мир і злагода, любов і щастя.

Немає поваги – сварки, відчуження, залежності, “чоловіки перевелися”, і далі за текстом. Надзвичайно сумним текстом, із яким я, на жаль, добре знайома.

У тих колах, де я росла, жінки були масово налаштовані проти чоловіків, і ставлення варіювалося від зневаги до такої, знаєте, милої поблажливості, коли про чоловіка говорять, мов про малятко: “а, мій такий-то, утнув те-то…”.

Вперше щасливу гармонійну родину я побачила, коли потрапила до Італії – у віці одинадцяти років. І у вічі впало саме це. Повага! Я вперше побачила, як це – коли чоловік вертається додому після дня важкої праці, лягає на диван, і це сприймається абсолютно нормально.

Коли паста ставиться на вогонь не раніше, ніж чується звук припаркованої машини – щоб їжа була якнайсвіжішою. Коли про дуже скромний прибуток чоловіка говориться із щирою гордістю, бо ж він трудиться заради сім’ї…

Я страшенно вдячна за пораду, що я отримала: довіряти чоловікові в усьому і нікому не дозволяти вас роз’єднати. І тут, як на мене, ховається критично важливий аспект:

Повага має бути сердечною – тільки така може містити довіру. Тільки вона промовлятиме до серця чоловіка і створюватиме вдома атмосферу миру та ніжності.

Просто “поведінка поваги”, “демонстрація поваги”, на жаль, не спрацює. На жаль для мене і для таких дівчат, як я, яким тяжко навчитись довіряти, тяжко не боятися, тяжко не побігти робити все самій…

Але ні. Трудитися треба серцем.

Ця внутрішня робота – найбільш складна і найбільш плідна водночас. І я не знаю, чи можливо робити її без Бога. Добре, що є той, хто завжди поруч, хто завжди підтримає, коли ти падаєш без сил на цій дорозі.

Повага, про яку тут ідеться, значно ширша від її побутового тлумачення. Повага – це не “за що”, а “тому що”. Тому що він – людина, образ Божий, тобто щось абсолютно незглибиме, необмежуване й непізнаване.

Тому що він несе величезну відповідальність за свою родину – а це почесні, проте нелегкі обов’язки. Тому що він екзистенційно спрямований за межі буденності й даного моменту – просто за своїм покликанням, і не може інакше.

І, напевно, є чимало інших “тому що”. Зараз я, дякувати Богу, знаю багато щасливих родин і здогадуюсь, яка праця з обох боків стоїть за цим щастям.

Бачу чоловіків, які багато працюють, сердечно турбуються про жінок, натхненно виховують дітей.

Бачу їхніх дружин, які по-справжньому люблять їх і поважають – а їхні шанобливі слова про чоловіка, що ненароком прозвучали в розмові, надихають мене місяцями.

Зрештою, бачу власного чоловіка і все ті буденні подвиги, що він не втомлюється здійснювати заради мене й дітей…

Словом, здається, наразі це все, що я розумію про сімейне життя. Бажаю вам і нам щастя і зростання в любові! Щодо мене – то я лише на початку цього шляху.

Джерело 

Загрузка...