Мамо, ангели біля мене, але ви їх не можете бачити Василько просив не слухати лiкарiв, бо буде так, як вiн передбачив

Вiн народився 1 лютого 1983 року. Розвивався нормально. Одна бiда

-- не мiг ходити. У пiвтора року я його завезла до лiкаря

Касьяна, а перед тим лiкар Сологуб йому вправив вивихи. Два роки

наполегливого лiкування, масажiв та купелей, i Василько почав

ходити. 

Спочатку за вiзочком, який йому змайстрував тато, а потiм з

паличкою сам, правда, накульгуючи.

Уперше я взяла Василька зi собою до церкви, коли йому було

2 роки i 4 мiсяцi. Там, почувши спiв священика, вiн сказав: "Коли

виросту, також буду отцем Василем!"

У 2 роки i 6 мiсяцiв ми з Васильком поїхали до Почаєва. Вiн

гарно молився своїми дитячими словами, просив здоров'ячка для

себе i для всiх рiдних. Через рiк ми знову вiдвiдали цi святi

мiсця. А потiм Василько захворiв.

1987 рiк. Сiчень. Якось зранку Василько покликав мене до себе:

"Мамо, ходiть сюди, я вам щось розкажу! Я нинi бачив дуже гарний

сон".

-- Який? Зайчики, квiточки? -- питаю.

-- Нi! Я бачив Матiнку Божу, вона була найкрасивiшою в свiтi,

одягнена в блакитну сукню, пiдперезана поясом i кликала мене до

себе.

Я перепитала, чи вона, бува, щось не казала. Василько подивився

вправо, а потiм влiво (вiн завжди так робив перед тим, як щось

сказати) i промовив: "Не пам"ятаю, що казала, тiльки рукою

кликала. Вона спускалася з неба, але на землю не встала. А потiм

кудись зникла, а коло мене залишились Ангелики, якi були з

нею". Я подивилася на нього: "Де ж тi Ангели, що я їх

не бачу?" А вiн вiдповiв: "Вони бiля мене, але ви їх не можете

бачити".

-- Я ще щось вам скажу. Мамо, я вже буду помирати.

-- Васильку, навiщо ти менi таке кажеш? -- i я розплакалась.

А вiн лише знизав плечима, знову подивився на два боки i сказав:

"Я не розумiю, чого ви плачете. Я ще не вмираю. Спочатку

я захворiю, ви мене полiкуєте, але не вилiкуєте. Тодi я почну

ходити, щоб ви всi натiшилися, а потiм знову захворiю i помру.

Так що не маєте чого плакати". 

-- Васильку, синочку, ти ж казав, що будеш отцем Василем, а нинi

кажеш, що будеш вмирати!

-- Мамо, я так думав i дуже, дуже цього хотiв, але Бозя хоче, щоб я

помер.

Не минуло й десять днiв, як Василько захворiв. По всьому тiлу

висипали прищi, сильна температура. Лiкарi сказали, що вiтрянка.

За два двi в нього почався сильний стоматит. Нам порадили термiново

здати аналiзи. Результати виявились приголомшливими: гемоглобiн

-- 60, ШОЕ -- 80. Завiдувачка дитячої консультацiї порадила

термiново їхати до Львова. Дорогою до мiста Василько сказав:

"Мамо, нам уже не треба туди їхати, бо немає нiде-нiде лiкаря,

щоб мене вилiкував". Згодом ми дiзналися, що у Василька --

бiлокрiв'я й залишилося йому жити мiсяць-два, не довше. Але

Василько просив не слухати лiкарiв, бо буде так, як вiн

передбачив. 

I так сталося.

У лiкарнi пролежали пiвтора мiсяця, а потiм Бог мене звiв з

Євгеном Iльковичем з Червонограда, який займався лiкуванням

травами. Вiн так пiдлiкував Василька, що аналiзи кровi були, як у

найздоровiшої дитини! Вiн "ожив", почав добре ходити, їздити на

велосипедi. Бували хвилини, коли менi здавалося, що лiкарi

помилилися дiагнозом.

А на Покрови Василько менi сказав, що знову захворiв. Йому стало

гiрше, вiн перестав ходити i вiдмовився вiд лiкiв.

Бог давав сили пережити отi важкi днi. А 7 лютого у недiлю пiсля

снiданку Василько сказав: "Мамо, я вже востаннє поїв, бiльше

нiколи я не їстиму, тiльки буду пити свячену водичку". 

Так i було. 

Болiли ручки чи нiжки -- змащувала свяченою водичкою, болiв

животик чи сердечко -- пив свячену водичку. Вона йому тамувала

бiль. Вiн хотiв, щоб йому читали молитви, спiвали пiсень, i не

давав менi плакати, а казав: "Смiйтеся, мамо". Усе повторював:

"Так гарно жити, менi хотiлося б жити, але Бозя хоче, щоб я помер.

Вiдчинiть вiкно, хай менi сонечко посвiтить, пташечки поспiвають,

бо там цього не буде". 

А як буде -- не казав.

10 лютого йому стало погано. В обiд вiн попросив води з-пiд

крана i горщичок. Набирав воду в рот, сполiскував зубки i

випльовував її, потiм мив обличчя i ручки. Усе повторив три рази.

Я хотiла подати йому рушника, але вiн сказав, що не потрiбно.

Обтрусив ручки i сказав: "Всьо". Усiх випровадив з дому, бо хотiв,

щоб з ним була лише я. А потiм зiбрався з останнiми силами i

сказав: "Сьогоднi вже нiхто, нiхто не будете спати".

Наостанок Василько попросив потерти йому спинку. Я правою рукою

розтирала його, а вiн дивився на мене. Стояла як кам'яна, лише

рука легко ковзала по його маленьких плечах. Вiн тричi видихнув i

став холодним. Я скрикнула: "Все!" I так менi стало добре, добре

з ним, нiби у якомусь раю. Я його сама помила, бо тiльки я знала,

яку вiн любив воду, носила на руках, тулила до себе, цiлувала. I

тiльки коли поклала Василька на катафалк, усвiдомила, що моя

дитина померла.

14 лютого в недiлю з численною процесiєю дiтей i дорослих

вiдпровадили мого синочка на цвинтар на вiчний спочинок. Василько

нiколи не лягав без молитви i не вставав без неї, молився своїми

словами за себе i за всiх. 

Я вiрю, що вiн на небi з Ангелами i чекає на мене -- свою маму. 

Анастасiя

Загрузка...