Сповідь. Доню, чи ти мене приймеш?

Моя дитина виросла без мене. Чи маю я право повертатися до тієї, кого сама покинула напризволяще?

-– Наталкою мене звуть! Ми з татом давно тут живемо, наш будинок
отам, за річкою. А мама нас кинула, коли я ще зовсім маленькою
була. Бабуся померла торік, сильно хворіла. Перед смертю сказала,
щоб я знайшла свою маму. Але я не хочу її бачити. Вона мене як
зозуля кинула. Її так і називають усі...

А ви, кажете, документи татові привезли? А які?

Ми йшли дорогою. Поруч мене нетерпляче дріботіло, весь час
забігаючи наперед, тендітне дівча рокiв 9 -- 10, з великими синіми
очима, тонкими ніжками і двома косичками без бантиків. Дівчинка
була дуже кмітливою, товариською. Вловила я у тій дитині щось не
по роках доросле: таку зворушливу самостійність, якої набираються
не від солодкого життя. Наталка довго розповідала про село,
сусідів, про те, у кого скільки худоби, де в них магазин, скільки
книжок із бібліотеки вона вже прочитала і чиї корови бредуть із
пасовиська. А і мене від радості й гіркоти на очах сльози
виступили. Наталочка була тим самим дiвчатком, яке я залишила
десять років тому... Я і є та зозуля.

Після закінчення інституту мене, 22-річного дипломованого
педагога, занесла доля аж у глиб Полісся. Приїхавши, я
розчаровано зітхнула: справдi, глухомань безпросвітна... Одна
школа, один магазин, сільрада, невеличка пекарня, охайні хатинки
і великий старий будинок у центрі (як пізніше дізналася -–
сільський клуб).

Молодих вчителів було лишень двоє: я і Соломія. Не варто
жалітися -- колектив зустрів привітно, дітки були слухняні... Село
прийняло нас доброзичливо.

Новина про те, що приїхали нові люди, розiйшлася околицями
водномить. Незабаром біля нашої хати почали збиратися місцеві
хлопці. Звук мотоцикла, свист -– кожного вечра набивалися в гості
наполегливi кавалери. А нам що? Дівчата ж молоді, а серце не
камінь. Через рік Тамара вийшла заміж за Петра. А незабаром і я...

-– Олексію, у нас буде дитинка, -– кусаючи губи, з тривогою
дивилася на хлопця.

-- Правда? Юлечко, це ж чудово! -- засяяв усмішкою й одним словом
зняв мої страхи. Я знала, що лишу дитятко в будь-якому разi.
Тільки боялася: знеславить на усе село чи прийме? Все-таки лише
чотири місяці разом. А він -- зрадів! Незабаром і ми відгуляли
весілля.

Наші з Соломією чоловіки були хлопцями місцевими: без вищої
освіти, прості хлібороби. Таких "зубрів" уже рідко де зустрінеш.
Час линув швидкою рікою. Ось уже й народилася у нас донька,
назвали Наталею. Життя з Олексієм було звичайним аж до нудьги:
працювали удвох, з дитинкою допомагала свекруха. День минав за
днем, а нічого не мінялося. Сіро мені було на селі. Одноманітно.
Не давала спокою думка, що ось це і є моє життя: не репетиція,
справжнє життя! А раніше ж мріялося, а раніше планувалося! Та
молодість моя спливає у доїнні корови, нестачі підгузків і
грубуватих пестощах чоловіка-простака...

На зимовi канікули приїхали до мене подружки з міста.
Сиділи, згадували наші студентські дні, розваги, пари, хто куди
хотів піти працювати. Поговорили про однокурсників, викладачів,
посміялися.

-– Ну а ти, Юлю, хіба не хочеш знову до Луцька? -– натисла на
болюче моя товаришка Неля.

-– Та куди? Усе моє життя вже тут, -– звично знизила плечима я, не
показуючи, як мені тоскно.

-– Можна подумати! Поки ще тут мохом не поросла, можеш чоловіка
підмовити і рвонути! Молодість на те й дано, щоб розвиватися! –
гаряче підтримала її інша, Марійка. В університеті вона все
хотіла мене за куму. Але тепер не квапилася кликати, бо нечастим я
стала гостем. А потім усі хором підхопили: стали вмовляти мене
повернутися до міста, мовляв, там знайдеш роботу, доньку віддаси
в дитсадок, чоловік теж влаштується кудись працювати. Так
барвисто усе розписали, що мені тут же й захотілося втекти з
ними!

Я б радо поїхала, але хто нас там чекає? Де жити, куди
влаштуватися працювати? А Олексій? Що він там буде робити без
освіти? Та й свекрів самих на господарстві вже не годиться лишати...
Наступного дня подруги пообнімали-пообціловували, пообіцяли
телефонувати й помчали назад, до цивілізації. Я ж зосталася у
своєму селі.

Навесні у сестри мого Олексія було весілля. Велелюдне, пишне,
веселе, з таким розмахом, який лишень на селі буває. Зібралися
усі родичі, друзі молодят. Тут я й побачила його.

Євген. Двоюрідний брат нареченого. Високий, з непокірною чорною
чуприною, гарячим поглядом темних очей, в елегантному костюмі
з чорно-червоною краваткою. Весь вечір я крадькома дивилася на
нього. Потім з дозволу Олексія він запросив мене на танець. О, я
мало не розтанула в тих обіймах!

Розповідав, що живе в місті один, працює на солідному
підприємстві та що я йому дуже сподобалася. Він був молодим,
жвавим, зухвалим "жеребцем". Нашепотів, що така жінка варта
більшого, ніж це болото, розбурхав мене!

Перед відходом Олексій пішов до сестри, про щось домовитись, а я
чекала. Тут же поруч постав Женя. Вуркотів, щоб я поїхала з ним
до міста, де він подарує мені сімейне щастя і красиве життя.
Сказав, що на світанку їде й чекатиме мене. Він не знав, що у
мене є моя Наталочка...

Цiлу ніч я не могла заснути. Поруч хропів Олекса. А я дивилася на
те простацьке обличчя, той роззявлений рот... Вже й не знала, чи
люблю його, чи лишень звикла. І ясно зрозуміла: якби не дочка, я
б поїхала не вагаючись!

Життя в селі обридло. Я жила без емоцій, не мала планів, не мала
жодної надії на зміни. Перестала за собою стежити. Обновками
тішила себе дуже рідко. Подружок місцевих було
обмаль, бо на селі жили переважно одинокi бабці та старші жінки
з чоловіками-п'яницями. Мені стало страшно: невже мене чекає таке
ж майбутнє?

Рано-вранці, нікому нічого не сказавши, поцілувала сплячу
півторарічну Наталочку. "Вибач, моя принцесо! Я мушу... Я
обов'язково заберу тебе потім!" -– плачучи, пообіцяла донечці. І
покинула її.

Перші роки з Євгеном були дивовижними. Красиве життя -- це він
мені пообіцяв, і обіцянку виконав. Подорожі, театри, ресторани,
шубки... Тільки дітей у нас із ним не було. А коли ж просила: "Дай
привезу свою Наталю!" -- був категорично проти, шалено ревнував. А
поза тими сварками усе було гаразд. Я ходила в різні салони
краси, зустрічалася з подругами, працювала в одній зі шкіл міста.
Жила яскраво. Та тільки без донечки.

А потім... Євген став часто затримуватися на роботі, пропадати на всi
вихідних, приходити вранці п'яним. Гуляв безсоромно. Я терпіла,
заспокоюючи себе, що невдовзі схаменеться і повернеться до мене.
Не схаменувся. Те, що було між нами, просто минуло. Сплило як
вода. Рятувати не було що. Пiсля десятьох роках спільного життя ми
розсталися. І, сидячи вечорами на порожній кухні орендованої
квартири, я тепер щиро шкодувала про помилки, яких наробила.

Прийми мене, доцю

Нарешті наважилася повернутися в село, де мене усі зневажали.
Переді мною усміхалася моя Наталочка й гадки не мала, що поруч
неї стоїть її мама-зозуля... Моє пташенятко задумано мовило:

-- Знаєте, мені б i хотілося, щоб мама приїхала. Я вже придумала,
як зроблю тоді: стану перед нею, міцно так обійму тата і скажу
їй: "Як ви могли нас покинути? Тепер вже ми вас знати не хочемо!"

Мені стало по-справжньому страшно і соромно. Ні, я не була готова
подивитися їй в очі. Не була готова побачити докірливий погляд
чоловіка. Не була! Але ноги несли вперед, до знайомих воріт.

...Олексій упізнав одразу, щойно ступила на подвір’я. Боже, як
постарів, посмутнів за ті десять років! Незадоволено стис вуста,
як побачив мене біля Наталочки. Одразу послав доньку від нас
геть: спокійно попросив перевірити, як там кізонька пасеться. Але
при тому спокої в голосі у нього руки тремтiли!

Я не чекала теплого прийому. Та кожна його фраза добивала
нещадно. "Тяжко ти поранила. Та впорався без тебе, як бачиш. А
ти дiстала по заслугах, не чекай співчуття... Наталка довго не
могла зрозуміти, нарешті заспокоїлася, то не тривож дитину. Я
проти вашого спілкування. Який приклад ти їй можеш дати, кого ти
з неї можеш виростити?! Ми були тобі непотрібними. Змирися з тим,
що тепер ти -– не потрібна нам..."

Я втекла тоді. Не знаю, чи маю право вриватися у її життя. Я була
страшною егоїсткою. Як тепер виправитися? Боюся нашкодити єдиній
рідній людині. Боюся розтривожити її маленьке стійке серденько.
Боюся не впоратися, не стати доброю матір’ю.
>
Але мене до неї так тягне! Знаю, не витримаю: поїду знову! На
колінах проситиму прощення! Я впевнена, що Олексій навчив її
молитися "Отче наш". Мені додає снаги оте: "І прости нам провини
наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим"... Але чи вона пробачить
найбільшого винуватця її життя?

Жодна розкішна купована річ не дала мені такого всепроникного
відчуття щастя, як одна твоя усмішка, моя кровинко! Прости менi,
легковажнiй зозулi. Я плекаю надію, що ти зможеш мене прийняти. І
кожного дня молю Бога, щоб сторицею повернув тобі все, чого я
недодала.

 Юлія Скорина

______

Загрузка...

_______

Загрузка...