Сповідь. Батько зрікся мене, бо я вийшла заміж

 Уся наша родина дуже побожна та щонеділі ходить до церкви.
От тільки до якої церкви ходити -- вирішував наш батько. Так сталося, що ми з дитинства ходили до Української Православної Церкви Московського патірархату.
 Я, щиро кажучи, не дуже задумувалася над тим, у якій церкві хочу молитися. Є різні церкви. Але Бог -- один.
Тому мені не було важливо, до якої церкви ходять мої знайомі та друзі. Тому ніколи й не думала, що саме церква стане на заваді моєму щастю. Коли я поїхала навчатися до Львова, познайомилася із Сергієм.
 Ми закохалися з першого погляду, чотири роки зустрічалися і нарешті вирішили побратися. Та коли я сказала батькові, що виходжу заміж за хлопця -- греко-католика, у сім'ї розгорівся справжній скандал.
 "Ніколи в житті!" -- заявив батько. Він був категоричний і сказав, що прокляне мене, якщо не послухаюся його і не припиню зустрічатися із Сергієм.
 Прокляв.
 Шлюб ми із Сергієм брали в греко-католицькій церкві.
 Моєму чоловіку взагалі не було важливо, до якого храму я ходжу. Не вважала i я, що маю розпрощатися з коханим через те, що його хрестили не у православній церкві. Весілля ми робили майже таємно.
 Благословляла мене лише мама. Але батько таки дізнався. Після того він викреслив мене зі свого життя.
 З мамою дуже довго не говорив. Усім братам і сестрам заборонив зі мною спілкуватися.
 Було важко. Бо батько завжди був менi товаришем та порадником
. Його поведiнку я сприйняла як зраду, і розмов про нього також старалася уникати.
Я перенесла дуже важку хворобу. І навіть коли була за крок до смерті, батько не приїхав. Я його дуже чекала.
 А він не приїхав.
 Через три роки у нас народився син. Проте батько жодного разу не захотів навідати внука. "Мамо, а чому в усіх два дідусі, а в мене тільки один?", -- питала мене дитина.
 І що я мала йому відповісти?
 Хоронити живого батька і казати, що дідусь помер, мені совість не дозволяла. Збрехала, що дідусь живе дуже далеко і не може приїхати.
"То поїдьмо ми до нього. Я намалюю йому листівку", -- казав мій синочок.
 Якби ж то дитина знала, як я сама хотіла хоча б краєчком ока на тата глянути...
 Але боялася. Боялася і сама вже мала на нього образу за таке ігнорування мого життя.
 Далі було ще гірше.
Коли померла мама, тато навіть у двір нас не пустив і не дозволив з нею попрощатися.
 Після того батько для мене перестав існувати. Мої брати і сестри теж воліли з ним не спілкуватися. Бо ж хіба через різне вiровизнання можна робити з рідною дитиною отаке?
 "Ти вийшла заміж без мого благословення.
 Ти не дочка мені", -- тільки і сказав батько.
 Згодом ми дізналися, що тато хворий. І знаєте, хто запропонував йому допомогти?
 Мій чоловік, той самий зять, якого так не хотів мій батько. Він продав машину, а гроші через сестру передав татові на лікування.
 Ясна річ, батько нічого не знав. Він краще би вмер, а грошей від зятя не взяв. Я довго не могла зрозуміти вчинок чоловіка, але він повторював:
 "Це твій тато, ти не можеш його зректися".
 Власне, мій чоловік, який теж чимало натерпівся від мого батька, і допомагав мені це все пережити, ніколи про батька слова поганого не сказав.
 Минули роки. Наш син пішов до школи.
Чоловік був моєю гордістю, опорою, моїм найкращим другом. Одного дня він прийшов додому і сказав:
 "Там на вулиці тебе чекає тато. Вийди, будь ласка, до нього".
 Я була ошелешена.
 Найбільше я не розуміла того, що за мого батька просить чоловік.
 "Він -- твій тато. Вийди", -- наполіг він.
Батько стояв змарнілий, зі сльозами на очах.
 Я підійшла, і ми довго мовчали
. Врештi він заговорив. "Кожен має право вірити так, як він хоче
. Пробач менi, доню, і дякую, що не послухалася мене тоді", -- сказав тато.
 З'ясувалося, що батько сам... став ходити до іншої церкви. Коли померла мама і всі від нього відвернулися, тато потрапив під вплив сусіда-баптиста і тепер ходить у Дім молитви.
 "То що, тату, тепер я тебе можу вигнати, бо ти зрадив нашу віру? Так виходить?"
 -- не стрималася я.
"Можеш, доню, вигнати. Я прийшов не за прощенням, бо простити менi неможливо. Я прийшов сказати, що визнаю: кожен має право молитися у тій церкві, яка йому ближча до серця.
 А я вчинив великий гріх, за який каюся", -- додав тато.
Ми з батьком помирилися.
 Та скільки часу втратили, скільки важливих подій пережили порiзно через цю сварку.
! Скільки сліз виплакати, скiльки болю пережити довелося мені, моїй матері і моїм рідним через це...
Як жалкував тато, що не бавив маленького внука, не бачив його перших кроків. І чому? Тільки через свої "принципи".
 Я пишу вам цього листа, аби батьки, які мають такі ж погляди, які мав і мій тато колись, зрозуміли: ви не можете зрікатися своїх дітей тільки тому, що вони ходять до церкви іншої конфесії чи обрали іншу віру.
 Церков багато, а Бог -- один
 Не руйнуйте життя собі та своїм близьким.
 Марія, Хмельницька область

Читайте більше тут: http://expres.ua

Загрузка...