Усе зроблю для тебе, любий, тiльки -- живи!

 Змалечку мама твердила менi: "Красунечко, ти варта найкращого! Нiколи не погоджуйся на другий сорт!"
Перебираючи дитячi фотографiї, бачу, що завжди вирiзнялася з-помiж
однолiткiв: у мене були найгарнiшi черевички, сукнi.
Квiтни нам на радiсть
Мої батьки працювали на заводi, приходили додому з чорними вiд
мазуту руками, та мене виховували наче принцесу. Зготувавши
вечерю, мама бралася за спицi -- плела светри та сукнi знайомим
на замовлення, аби заробити менi на "фiрмовi" речi. Батько шив iз
товстої повстi домашнi капцi, якi продавав на "барахолцi". Аби
тiльки менi не було нi в чому вiдмови...
А я... Я, як казали презирливо сусiдки, "анi за холодну воду". Нi
посуд помити, нi попрати, нi у хатi позамiтати -- навiть у
магазин нiколи не ходила! Мама, що пережила колективiзацiю,
голод, вiйну, народила мене у фабричному барацi i за кiлька днiв
знову стала до верстата. "Не хочу тобi такої долi, -- зiтхала. -- Щоб
за роботою свiту не бачити".
На випускному в мене була найкраща сукня. От фото класу: в мене
така зверхня усмiшка! Тiльки корони бракує. За мною бiгають усi
хлопцi, i я всiм вiдмовляю, бо навiщо вони менi -- майбутнi
робiтники того ж заводу, де гробляться мої батьки? Я -- птаха
вищого польоту. Знаю, що буду вчитися в iнститутi, батьки про все
"домовились". I хтозна, скiлькох недоспаних над пiдробiтком ночей
їм то коштувало... "Чуєш, Лерочко? -- казала мама. -- Якщо замiж
-- то тiльки за генерала! Або за професора. Кажуть, вони добре
живуть..."
Але ж генерали та професори -- старi. Хочу молодого, гарного --
як я! Як Йохан. Хлопець iз таким незвичним iменем вчився в
iнститутi на старшому курсi. I дуже йому вiдповiдав, бо виглядав
як картинка з модного журналу: подовжене волосся, штани кльош,
"водолазка". Дiвчата за ним сохли. I я, здається, закохалась.
Вiн швидко виокремив мене з натовпу -- як рiвну собi за вродою та
стилем. Запрошував у театр i на моднi виставки, дарував бобiни
з нелегальними записами "Бiтлз", "Роллiнг Стоунз" та Висоцького.
Приносив моїй мамi квiти, цукерки, цiлував її мозолистi руки. Пив
чай, тримаючи чашечку за вушко двома пальцями. Звичайно ж, це мiй
принц!
Вже потiм подружки розповiли менi, що в гуртожитку, куди вiн
навiдувався, вiдвiвши мене додому, з нього злiтав увесь лоск. Вiн пив
дешевий портвейн, грав у карти, i, за чутками, не одна дiвчина робила
через нього аборт...
Одного дня ми з подружками чекали Йохана бiля фiлармонiї --
вiн обiцяв нам дiстати квитки на концерт модного тодi ВIА "Синяя
птица". Уже й концерт починається -- а його нема! Я злюся, стукаю
каблучками, подружки мене заспокоють. Натовп поволi розходиться
-- а я ж уперта! I тут пiдходить до нас молоденький офiцер.
Форма, погони, схиляє легенько голову. "Не прийшов? -- мене
питає. -- I про мене дiвчина забула..." Отак ми з Вiктором i
познайомились.
Дуже приємним юнаком виявився цей вiйськовий. Культурний, гарнi
манери -- дверi вiдчинити, ручку подати, стiльчик у кафе
пiдсунути... Розповiв менi, що лише другий мiсяць у нашому мiстi.
Доти два роки у Берлiнi вiдслужив. Майбутнiй генерал! Я дивилася
на нього i бачила його на трибунi -- командує парадом, бачила
нашу розкiшну московську квартиру, дiтей, якi вчаться у найкращiй
школi... Батьки справили менi розкiшне королiвське весiлля.
Святкували всi!
Полежи, пташко, я сам усе зроблю
Ми могли б жити у моїх батькiв. Та Вiктор затявся: тiльки окремо!
А службову квартиру давали лише у Кривому Розi. "Це тимчасово", --
переконував вiн мене. Я повiрила i погодилась переїхати.
Нинi думаю: i там можна було звити затишне сiмейне гнiздечко. Якби
докласти зусиль. Але ж я не хотiла нi шпалер клеїти, нi на кухнi над
баняками гинути. Я хотiла сяяти -- але перед ким? Друзi залишилися у
рiдному Львовi. Мами, аби вести господарство, тут не було. Як i
грошей, щоби когось найняти. Невже доведеться i прати самiй, руками?
Виплакавшись, узялася за бiлизну. З незвички невдовзi розболiлася
спина, перед очима все попливло... Вiктор прийшов зi служби i
перелякався: "Що з тобою? Тобi погано? Ляж, пташко, я сам усе зроблю!"
Певно, вiдтодi й почалася iсторiя моїх "хвороб". Сьогоднi "стрiляє" у
спинi, завтра мучить мiгрень, пiслязавтра -- не можу на ногу ступити,
п'ята розпухла. Шлунок, серце, голова, поперек, хребет -- що мене
тiльки не мучило. Залишаючись удома, я уважно прислухалася до свого
органiзму. Читала медичну енциклопедiю -- i знаходила у себе мало не
всi симптоми. Лiкарi, до яких зверталася, розводили руками.
Вiктор поза тим оберiгав мене вiд клопотiв та хатньої роботи.
Навiть їсти готував, а коли не встигав -- брав щось для мене у
їдальнi вiйськової частини. Любив мене неймовiрно. I страшенно
засмучувався, що я так хворiю. Вiдомий лiкар порадив нам
переїхати у мiсто, де краще з екологiєю -- може, я мучуся саме
через забруднене промисловими викидами повiтря? I тодi Вiктор
добився переведення у маленьке курортне мiстечко -- провiнцiйна
тиша, цiлющi мiнеральнi води. Тут я завагiтнiла. Чоловiк боявся
мене хоч на мить саму залишити, буквально на руках носив!
Озираюсь нинi на прожитi роки, розумiю: у нас все було для щастя.
Здорова дитина, стабiльнi прибутки, хоч я нi дня не працювала.
Чоловiк у всьому допомагав, не пив, не бив, не зраджував. Дорогi
парфуми, дорогi речi: песець, норка, чорнобурка -- все для мене!
Досить швидко ми купили "Волгу". Щороку їздили у вiдпустку на
море. Та менi цього було мало. Я й далi марила Москвою, великою
генеральською квартирою. Постiйно "пиляла"
чоловiка, що не вмiє "пробиватись" нагору. Може, якби вiн гримнув
на мене, якби поставив на мiсце -- все було б iнакше. Та вiн дуже
нас любив, мене i сина.
Аби ступити крок догори в кар'єрi, йому доводилось переїжджати з
гарнiзону в гарнiзон, i кожне мiстечко було зовсiм не схоже на
Москву. От i академiю закiнчив, i погони пiдполковника носить -- а
надiї на те, що мрiя збудеться, залишалося дедалi менше. А тут
розвалився Союз. Настали голоднi, важкi 90-тi... Про генеральськi
погони вже можна було не мрiяти.
Син мав батька за шмату
Я змалечку вчила Фелiкса гарних манер. Шепотiла: "Ми скоро будемо жити у
столицi, ти повинен триматися на вiдповiдному рiвнi!" I дуже засмучувалася,
коли син-пiдлiток вештався з дворовою компанiєю. Забороняла, погрожувала.
Та вiн не слухав. "Дурнi вчаться, працюють, -- вертав вiн менi мої слова в
грубшiй формi. -- Розумнi беруть грошi, що погано лежать".
Вперше ми його витягували з мiлiцiї у 14, коли вкрав у сусiда велосипед.
Потiм -- зберiгання наркотикiв, п'яне водiння, угон... Вiн розбив нашу
"Волгу". Витягнув з хати моє золото, заклав у ломбардi й хутра. Лiкували
сина вiд алкоголiзму, вмовляли зупинитись, влаштовували на навчання,
роботу, але вiн усе кидав за мiсяць-два. Батько -- не авторитет, "шмата".
Мати -- i таким любить.
Ось уже третiй рiк мiй єдиний син -- за гратами. Йому за
тридцять, а в нього нi професiї, нi сiм'ї, нi роботи, на яку вiн
зможе пiти пiсля "вiдсидки". Значить, повернеться до звичного
ремесла -- крадiжок. Не буде батькам опорою у старостi...
...Коли Вiктор вийшов у вiдставку, йому вдалося влаштуватись
головою служби охорони у велику компанiю у Львовi. Тут ми купили
квартиру, обставили дорогими меблями. "Постiйно скаржишся, що
хворiєш, а виглядаєш краще за всiх нас у свої 55", -- заздрiсно
говорили менi однокурсницi. Вони не могли дозволити собi лежати
на диванi з рушником на головi -- робота, хата, хто сам тягнув
трьох дiтей, а кому на додачу й п'яницю-чоловiка тягнути
доводилось. Та я їм постiйно розповiдала, як менi тяжко, як
Вiктор менi життя псує, кров п'є..."
Одна з подруг молодостi розповiла менi про Йохана, моє перше
кохання. Мовляв, вiн нинi -- дуже успiшний бiзнесмен. Має вiллу у
Нiццi, донька вчиться у Гарвардi... Ох, як же дiсталося Вiкторовi!
Я почала його "пиляти" з новою силою. Наобiцяв менi золотi гори,
я зробила на нього ставку, а вiн пiдвiв! А якби вибрала перше
кохання -- може, жила б нинi у Нiццi, а не серед багатоповерхiвок
Сихова?
Вiн мучився, ревнував страшенно. I крапав менi корвалол, аби моє
серце не болiло...
Молюся, щоб ти жив
За своїми болячками та розбитими мрiями я й не помiтила, як Вiктор
почав "здавати". Вiн же нi на що не скаржився! А тут якось їхав на
конференцiю в iнше мiсто. Я вирiшила його провести, подивитись на
новий аеропорт. Аж тут перед стiйкою реєстрацiї пiдiйшла до нас якась
жiнка. Рокiв на 10 старша за мене, товста, зморшкувата. Вхопила мого
Вiктора за руку, а той усмiхається так мило... Почала щебетати:
мовляв, летiти довго, нехай вiзьме подушечку пiд шию, щоб хребет не
болiв. I варто б зараз бульйончику випити -- бо чотири години без
їжi з його хворим шлунком то надто багато...
У Вiктора -- хворий шлунок? Проблеми з хребтом? Не може бути! Вони
пiшли на лiтак, а я не могла вiдiйти. Довго думала, що зовсiм
його не знаю. Бо ж нiколи не хотiла чути, що його турбує, що не так на
роботi, що болить. Тiльки висмiювала: "Жалiються слабаки, чоловiки всi
проблеми вирiшують мовчки!"
А оця... Оця стара -- навпаки, вирiшила про нього потурбуватись. I
я згадала: це ж Нiна Костянтинiвна, вiн часто з нею розмовляє по
телефону! Я думала -- по роботi. А може, у них роман? Може, вiн
мене на цю каргу промiняв? Королеву -- на вiдьму? Думала, влаштую
йому грандiозний скандал, як повернеться. Але довелося його з
лiтака не додому везти, а до лiкарнi.
Дiагноз нас шокував. Рак шлунка. I я наче вперше побачила
Вiктора. Як вiн схуд, пожовк, згорбився. Його ж давно уже болить!
Але вiн усе тримав в собi. "Вибач, доведеться тебе покинути", --
тiльки й сказав. А менi наче свiт перевернувся. Прийшла додому з
лiкарнi й почала згадувати наше життя. Яким вiн був. I чим я йому
вiддячувала за любов та турботу. Навiть сина не змогла йому
гарного виростити! Такого, яким вiн мiг би пишатися. От i
покарав мене Господь -- буду доживати сама, на мiзерну пенсiю, а
головне -- з величезним почуттям провини. З кожним днем
усвiдомлюю, як багато йому винна. Скiльки маю повернути за тi
роки, що вiн дбав про мене.
На шостому десятку почалося у мене нове життя -- життя,
присвячене турботi про iншого. Молюся за нього по сто разiв на
день. Даю йому лiки, готую рiзнi настоянки, їжджу до цiлительок --
тiльки б знайти спосiб вирвати його з лап смертельної хвороби. А
ще я влаштувалась на роботу в нiчний кiоск, бо всi грошi витрачаю
на лiкування чоловiка.
Я тiльки зараз зрозумiла iстину, що любов треба виявляти у дiях.
У турботi про найдорожчих для тебе... 

Валерiя, 56 рокiв, Львiв

ДЖЕРЕЛО

_______

Загрузка...

Загрузка...