АКТУАЛЬНО

[5]

Хто такі «системні» і «несистемні» політики в Україні

Олесь Лісничук, БА «Тектум», Інститут політичних і ентнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України, для "Хвилі"

Не так давно з претензією на втаємниченість було оприлюднено результати «закритої соціології» АПУ. Її відмінність від інших опитувань не лише в тому, що чинний президент мінімально, але зберігає поул-позішн, але й в залученні до замірювання т.зв. «несистемних» політиків — лідера гурту «Океан Ельзи» С. Вакарчука та фронтмена комедійного проекту «95 квартал» В. Зеленського. За С. Вакарчука нібито виявили бажання голосувати 5,6% від всіх опитаних, що є більш, ніж половиною від рейтингів лідерів та загальною четвертою позицією серед всіх замірюваних претендентів на участь в президентських перегонах.
Не можна сказати, що в українських медіа стався інформаційний шквал навколо цього питання, але певна хвиля пробігла.
Однак, тут важливим є не ці рейтинги, не включення в них конкретних діячів, а саме означення ««несистемні» політики» і його включення в мову влади.
Із його використання випливає кілька висновків:
в АП непокояться можливими загрозами з боку «несистемних» політиків та чинників;
або ж АП сама провокує, навіть конструює деякі конкретні образи «несистемних» політиків;
є певні очікування появи «несистемних» політиків в медіа-дискурсі та масовій свідомості;
політична «несистемність» радше приваблює і навіть викликає запит.
До цього можна також додати, що постановка питання про «несистемність» — це ще одна ознака пошуку альтернатив і нинішньому політичному істеблішменту, і чинній владі, і домінуючим політичним практикам. Також, це показник, що концепт «нових облич» не виправдав сподівань і починає сприйматися в контексті традиційних політичних образів.
Разом з тим залишається питання: хто такі «несистемні» політики в Україні? Що таке «несистемність» для української політики? Як це можливо взагалі?
Природно, щоб пояснити «несистемне», треба визначитись, що є «системним». Лише на перший погляд це просто. При більш уважному видно, що банальні пояснення є недостатніми.
Включення в «систему» не визначається належністю до провідних політичних партій. По тій простій причині, що провідні політичні партії (як і представники нижчих політичних ліг) не є власне політичними партіями – об’єднання продовжують відбуватися на основі кланових, клієнтельних моделей групової інтеграції.
Не визначає «системність» і зв’язок із олігархами. При всій потужній ролі великого капіталу в політичній конкуренції та визначенні її результатів, при контролі за провідними інформаційними ресурсами його можливості не безмежні, часом і не достатні. В українській політиці не раз траплялися гучні провали «надутих» в такий спосіб політиків та «проектів». Згадаймо хоч би Н. Королевську з її «Українською мрією».
Не є таким і просте входження в політичні інституції. Ні депутатський мандат в парламенті, ні крісло в уряді чи деінде біля «владного пирога» не тотожні доступу в «системну» політику.
Якщо глибше аналізувати, то можна знайти підстави для оскарження самої наявності цієї системності в українській політиці. Однак, все ж є чинник, який виступає «спільним знаменником», охоплює всі (щонайменше головні та визначальні) елементи вітчизняної політики (актори, практики, процеси) і, відтак, може претендувати на «системоорганізуючу» роль, бути стрижнем тієї самої «системності». Цікаво, що цей чинник ідентифікував вже нагаданий претендент на «несистемність» С. Вакарчук в своєму блозі з приводу подовження парламентом мораторію на продаж землі, назвавши головною причиною конкретно цього рішення «політичний популізм: цинічне паразитування на страху, посіяному… політиками». Розвиваючи цю тезу, він, з іншого місця, позначив і універсальний характер популізму для політичного істеблішменту: «Всі партії заражені черв’яком популізму. Всі хочуть говорити гасла, які подобаються виборцям».
Ці тези потребують деякого уточнення. Але наразі не будемо доскіпуватися до чіткості формулювань та дефініцій, а згодимося, що саме популізм і є тим спільним, що об’єднує політикум, і, водночас, що дає можливості боротися за владу. Через вибори (демократичні та не дуже), через публічні дебати із конкурентами, через комунікацію із виборцями, суспільством, з тим, що в цьому дискурсі так затято урочисто величають «народом».
Тут є місце парадоксу: по своїй природі популізм має антисистемний характер. Чи радше навіть, асистемний. Він розгортається на грунті кризи та руйнування інституційних систем, від того підживлюється і головний свій ефект теж має в деструкції системи як складного цілого.
Конкуренція популістів у публічному полі являє собою своєрідну версію голландського аукціону. Тільки рух відбувається не в бік зменшення ціни, а в бік спрощення. Популіст практично гарантовано буде пропонувати простіший варіант реагування на ту чи іншу потребу, ніж те необхідно для її адекватного вирішення. А інший популіст-конкурент спробує «представити публіці» ще більш «дохідливу», ще простішу пропозицію. При цьому в межах одного політичного актора набір популістських реакцій може бути максимально різнобарвним із внутрішньою суперечністю та конфліктністю поміж ними. Але ні самі ці реакції-пропозиції, ні їхні «набори»-комбінації не є власне політикою. Це швидше технології боротьби за увагу та підтримку споживача.
Визнаючи в нашому випадку подібний «системний» ефект за популізмом, ми лише віддаємо належне його всезагальності, універсальності, надпроникливості. Іншою мовою (і, очевидно, більш вдало) можна було б стверджувати, що в сучасній Україні популізм є гегемонічним дискурсом, який визначає характер і зміст інших суспільних (не лише політичних) дискурсів, формує основи смислотворення в них.
Отже, щоб бути «системним» українським політиком, треба так чи інакше бути популістом. Інакше в тебе немає шансів здобути результат в існуючих умовах конкурентної боротьби. Якщо при вході в магічний театр в Гессе був напис «Платня за вхід – твій розум», то при вході в магічний театр української політики можна написати «Платня за вхід – твоє вміння бути популістом». І стягається вона не з глядачів, а з діячів сцени. Для аудиторії ж цього дійства ціна «від Гессе» залишається цілком справедливою…
Для того щоб в таких умовах бути «несистемним» і досягати на основі цього політичного успіху, претендувати на позитивний результат в боротьбі за владу, треба бути й «анти-системним». Необхідно володіти спроможністю протистояти популізму, а для цього – могти демонструвати альтернативу йому.
Популізм – це сьогоднішня мова української політики. Без її вживання спроби комунікації можуть здаватися белькотінням, тарабарщиною, просто нісенітницею. Щоб вирватися за межі цього «мовного коду» треба комунікувати по-іншому. Але не обов’язково співати…
Коли «системність» задає а- та антисистемний популізм, то його протилежністю, можливо й, протиотрутою може бути системна політика противників домінування популізму. Але системність тут – це не входження в існуючу чи потенційну систему, а здатність до системного політичного мислення та діяльності. Це здатність виявляти політичну активність, приймати рішення, комунікувати із соціумом, маючи визначені світоглядні позиції, грунтовані на значному рівні освіти та досвіду. «Несистемні» політики, які здатні усунути чинну популістську «системність» мали б бути саме такими системними, реальними, професійними політиками. Однак, годі чекати, що вони прийдуть звідкілясь – із шоубізнесу, з Грузії чи з пробірок. Ними не можуть бути одинаки: сподівання на «несистемного» політика, що врятує від трясовини популістського повсякдення, в якомусь сенсі є перевиданням вже відомого Україні комплексу «очікування Месії». Системні «несистемні» політики як альтернатива нинішньому політичному класу, як власне контреліта, можуть постати, виховатися, загартуватися в непростих процесах боротьби за Україну як суверенний проект сьогодні і як перспективний у майбутньому. Там, де популізм вже зараз зайвий та чужий. 
Загрузка...

Загрузка...
Хто такі «системні» і «несистемні» політики в Україні Хто такі «системні» і «несистемні» політики в Україні Reviewed by Mapiя Іваночко on 20:58 Rating: 5