АКТУАЛЬНО

[5]

СПОВІДЬ. ЧЕРЕЗ МЕНЕ ВІН НЕ ОТРИМАВ МЕДАЛЬ. А ТЕПЕР ОПЕРУЄ МОГО СИНА

Я стояла пiд дверима операцiйної iмолилась. Тiльки не це! Якщо хiрург Гнатишак I.Б. -- той самий колишнiй учень з 10-Б, мiй син приречений.
Господи, нехай це буде просто збiг прiзвища та iнiцiалiв. Чи мало
на свiтi Гнатишакiв I.Б.! I чому обов'язково Iгор Борисович? Може,
цього хiрурга, котрий зараз бореться за життя мого Вiктора, звуть
Iваном Богдановичем або ж Iллею Бронiславовичем. Боже, будь ласка! 
"Який з того й***па лiкар?!"
Я поринула у спогади далекого 1985 року.
-- Тамаро Петрiвно, я покликав вас з приводу Гнатишака. То що ви
вирiшили?
передает:http://djerelonovun
-- Я вже казала: чотири -- з натяжкою. Про п'ятiрку не може бути
мови.
-- Не бiда, з таким батьком, як у нього, поступить. 
-- Будьмо вiдвертими, гаразд? Ви ж розумiєте, що таке медiнститут
у столицi... Так, Борис Львович Гнатишак обiймає посаду другого
секретаря райкому. Але в "обкомiвцiв" i "кагебешникiв" теж є
дiти, якi марять медициною. Ну i "торгашi" зi зв'язками своїх
дiток туди впихнуть. I наш Гнатишак не може з ними тягатися -- не
той рiвень. От якби ми Iгоревi золоту медаль дали, тодi за
спiвбесiдою вiн пройде. А в нього лише одна четвiрка виходить, з
вашого предмета.
-- Медаль дають за знання.
-- А хто виграв обласну олiмпiаду з хiмiї i мiську -- з бiологiї?
Гнатишак! Чи ви забули?
-- Я не кажу, що Iгор не знає цих предметiв. Але iсторiю -- нi.
-- Та вивчить вiн її до випускного iспиту!
-- Не вивчить, Євгене Дмитровичу. Iсторiя -- не лише марксизм,
квiтневi тези Ленiна i пленуми КПРС, -- iронiчно зауважила я. --
Не сперечаюсь, у цих питаннях Гнатишак "пiдкований". Завчив
десяток стандартних кон'юнктурних фраз i сипле ними. Так i до
медицини поставиться згодом: поверхнево, щоб тiльки iспит скласти,
а там -- трава не рости. Який з того йолопа лiкар?!
-- Ви хоч уявляєте, що зi мною буде? -- пригнiчено запитав
директор. -- Менi тричi телефонували з управлiння освiти, двiчi
-- з райкому партiї. Питали, чи справдi вiдповiдаю своїй посадi,
якщо не можу провести роз'яснювальну роботу з пiдлеглими.
-- Боїтесь за своє крiсло, Євгене Дмитровичу?
-- Я, Тамаро Петрiвно, 15 рокiв у ньому сиджу. I за мого
керiвництва школа пiднялась, ви не можете не бачити цього.
-- Ви справдi гарний директор i професiйний педагог. Гнатишака,
як i я, наскрiзь бачите. А тому добре розумiєте, що правда на
моєму боцi.
-- Ну... Я не затримую вас бiльше. 
Через два днi Євген Дмитрович покликав мене знову. I простягнув
конверт. Я не вiрила своїм очам:
-- Ви пропонуєте менi грошi?!
-- Нi-нi, це путiвка в Туапсе для вашої матерi в дуже гарний
санаторiй, -- знiтився директор. -- Ви якось казали, що в неї
подагра, от Борис Львович, тато нашого Гнатишака, вирiшив
допомогти...
Я не дослухала i гучно гримнула дверима директорського кабiнету.
Це вiн!
На випускному iспитi Гнатишак щось мимрив на два питання бiлета,
але мої елементарнi додатковi питання ввели його в
ступор. Я наполягала, щоб ставили трiйку. Iншi члени комiсiї
одноголосно зiйшлись на п'ятiрцi. В результатi отримав в атестатi
четвiрку.
Я зробила усе, аби нахаба i нездара Гнатишак не змiг калiчити
людей. Але виходить, що завдяки впливовим батькам вiн все ж
"пролiз" у медицину? I тепер життя мого єдиного сина -- в його
руках.
-- Чому ж ви на схiдцях сидите, жiночко, -- голос медсестри
повернув мене в реальнiсть. -- Вас все одно у вiддiлення не
впустять. Пройдiть у коридор, там стiльчик є, присядьте.
Я кинулась до неї: 
-- Голубонько, скажiть, а як вашого хiрурга Гнатишака звуть? 
-- Iгор Борисович, -- усмiхнулась дiвчина. -- Вам дуже пощастило,
що саме вiн чергує сьогоднi. Iгор Борисович у нас найкращий, в
нього руки золотi. Все буде добре з вашим сином, ви тiльки вiрте.
-- А скiльки рокiв Гнатишаковi? 
-- Десь 40... Нi, мабуть трiшки бiльше. Вiн був вiйськовим
медиком, ще зовсiм молодим iнтерном у "гарячих точках" операцiї
проводив.
Моєму колишньому учневi зараз має бути 44. Все сходиться. Але
повiрите в те, що лобуряка-мажор став найкращим у своїй справi та
ще й на вiйнi був... Нi, цього не може бути. 
Я так i залишилась сидiти в коридорi на схiдцях i знову поринула
в спогади. З нового навчального року менi не дали класного
керiвництва i забрали кiлька годин, що суттєво позначилось на
зарплатi. Євген Дмитрович позбувся директорської посади i став
простим учителем працi. Тато Гнатишака таки помстився нам.
...Дверi операцiйного вiддiлення вiдчинились, i я почула, як
чоловiчий голос спитав: "Де та жiнка? Хто вона йому? Мама? Зараз
пiдiйду". Я кинулась до високого статного чоловiка в масцi, але
вiн зупинив мене жестом: "Заждiть, я приведу себе в порядок". А я
вдивлялась у його втомленi карi очi й тiшилась: "Не вiн! Не той
легковажний нахабний молодик, який звик брати вiд життя усе, що
йому заманеться..." 
Але коли хiрург зняв маску i знову пiдiйшов до мене, я зрозумiла,
що помилилась. Передi мною стояв мiй колишнiй учень Гнатишак,
синок партiйного "божка". Той самий Iгор, якого я колись
"зрiзала" на випускному iспитi, щоб не пустити в медицину. I вiн
теж мене впiзнав, обiйняв за плечi.
-- Тамаро Петрiвно, як же я радий вас бачити! Шкода тiльки, що за
таких сумних обставин. Але ви мусите тiшитись: ваш син у сорочцi
народився. Найстрашнiше уже позаду". Iгор, чи пак Iгор Борисович,
сипав медичними термiнами, пояснюючи, яких травм зазнав в
автомобiльнiй аварiї Вiктор, але я нiчого не розумiла i навiть не
чула. У скронях шалено пульсувало, серце вискакувало з грудей.
-- Ти просто скажи, Вiтя житиме?
-- Не тiльки житиме, а й ходитиме, розмовлятиме. Травма голови
велика, вiн кровi багато втратив, але серйозно не ушкоджено.
Кiлька ребер зламано, права легеня пробита... Але
обiцяю вам, що все буде гаразд.
-- Можна до сина?
-- Нi! Його зараз до реанiмацiї переведуть. Втiм... на
хвилину, не бiльше. I не торкайтеся його, нiчого не кажiть, бо
однаково вас не почує. Заждiть хвильку, я принесу вам халат.
Пiзно ввечерi Iгор пiдвiз мене машиною до пiд'їзду, не
дозволив, щоб я на метро їхала додому. Я запропонувала зайти на
чашку чаю. Вiн подивився на годинник: "Вже пiзно... Гаразд, на
пiвгодинки".
"Завдяки вам я став людиною"
Обережно, що не розбудити онучку, ми пройшли на кухню. Оксаночка
мирно посапувала на диванi у вiтальнi, не вимкнувши свiтла.
-- На Вiктора схожа, -- зауважив Iгор. -- Дiвчинка з вами живе?
-- Так, її мама в Грецiї на заробiтках. Син не має постiйної
роботи, тож мусить хтось родину утримувати.
-- Нiчого, Тамаро Петрiвно, я не сумнiваюсь, що ви гарно виховаєте
Оксану.
Iгор гортав шкiльний альбом свого випуску, доки я смажила яєчню,
робила канапки i заварювала чай. Потiм ми сiли до столу.
-- Iгоре, менi так соромно перед тобою, -- почала нелегку
розмову. -- Ти, мабуть, дуже злий на мене i маєш на це право. Я
"зарубала" твою медаль, а ти он яким гарним хiрургом став,
людськi життя рятуєш. Вiктора мого з того свiту витягнув... З
медаллю легше б вступити було. Якби ж я знала тодi, що ти
перебiсишся, Iгоре, переростеш той юнацький перiод. А в школi
мене дуже дратували твоя надмiрнiсть i неслухнянiсть. Цi твої
фiрмовi "варенi" джинси замiсть шкiльної форми, волосся до
плечей. А iнодi вiд тебе портвейним перегаром було чути, чи не так!
-- Та що ви, я дуже вдячний вам, Тамаро Петрiвно, -- перебив мене
Iгор. -- Завдяки вам я став хiрургом, та й узагалi -- людиною.
Мене ж батьки на стоматолога планували вивчити, бо там грошей
бiльше платять. Я вступив до медiнституту, тато постарався. Але
мене не взяли на стацiонарне, а на вечiрнiй факультет. I пiсля першого курсу до армiї забрали. Тож горбачовськi суворi часи настали, тато вже не мiг мене
"вiдмазати". У батька якiсь серйознi неприємностi на службi
почались, потiм його вигнали з роботи.
Iгор розповiв, як потрапив у медсанчастину в Таджикистан. А через
пiвроку його забрали звiдти в медсанбат на кордон з Афганiстаном,
куди привозили наших поранених солдатiв та офiцерiв. Казав, як
iнодi не вистачало лiкарських рук, як йому, вчорашньому
першокурсниковi, доводилось асистувати хiрургам на операцiях. Як
у вiчi смертi зазирнув... 
Пiсля служби в армiї Iгор не повернувся до свого вишу. Дiстав
гарнi рекомендацiї командирiв i перевiвся до вiйськової медичної
академiї в Санкт-Петербурзi. Працював у шпиталях вiйськових
гарнiзонiв, навiть у Чечнi побував. Тепер повернувся додому разом
з дружиною i сином. Бо пiсля смертi батька за мамою пригледiти
треба, вона дуже хвора.
-- В армiї зрозумiв, що таке справжня школа, -- пiдсумував мiй
учень. -- Але перший життєвий урок дали менi ви, Тамаро Петрiвно.
Я ж тодi у 17 рокiв дуже лихий був на вас. Бо звик, що будь-яку
проблему чи забаганку можна вирiшити завдяки татусевомi дзвiнку
"кому треба". А ви враз розвiяли мої iлюзiї про те, що в життi
всього можна добитись наказом "згори", а нi -- то купити. Дуже
корисну науку дали ви менi в десятому класi. Я ж вважав себе
господарем життя. А в Афганiстанi та Чечнi зрозумiв, що воно в
руках Бога. I я так само ходжу пiд ним, як тi хлопцi з
вiдiрваними ногами, рваними ранами живота i понiвеченими
обличчями... А я? Що я можу? Хiба що по змозi допомогти в тих
стражданнях.
Загрузка...

Далеко за пiвнiч Iгор попрощався i поїхав додому. А я дивилась
крiзь вiкно у нiч i думала: "Господи, бережи цього хлопця! Пошли
йому здоров'я i дай сили. Я пишаюся своїм учнем Iгорем
Гнатишаком. Як добре, що в операцiйнiй кiмнатi опинився саме вiн,
а не якийсь там тезка".
Тамара С., 68 рокiв, м. Чернiгiв
_______
Загрузка...
СПОВІДЬ. ЧЕРЕЗ МЕНЕ ВІН НЕ ОТРИМАВ МЕДАЛЬ. А ТЕПЕР ОПЕРУЄ МОГО СИНА  СПОВІДЬ. ЧЕРЕЗ МЕНЕ ВІН НЕ ОТРИМАВ МЕДАЛЬ. А ТЕПЕР ОПЕРУЄ МОГО СИНА Reviewed by Роман Іваночко on 23:55 Rating: 5