25-річна дівчина-медик, що врятувала понад 100 бійців, шокувала відвертою сповіддю про війну

Загрузка...

Олена Мосійчук вже рік служить у складі полку спеціального призначення Національної гвардії “Азов” польовим хірургом.
Ця тендітна дівчина була на всіх бойових позиціях, на її рахунку понад 100 врятованих життів. Але після контузії Олена тимчасово працює інструктором з медицини на київській базі полку, де вчить хлопців, як врятувати життя собі та своїм побратимам.
У свої 25 років ця дівчина отримала президентський орден “За відмінну військову службу Україні” та “Народний Герой України”. Відверту жіноча сповідь про війну, якою поділилася Олена.
“З самого початку в “Азові” я була на передовій, і ось лише два місяці тому приїхала на базу полку як інструктор за станом здоров’я. У мене була третя контузія, тріщина в нозі та осколки. В основному контузія дає про себе знати, тому поки що не можу продовжувати роботу на передовій. Але думаю, що коли одужаю, повернуся назад.
Якщо так рахувати, то я вже рівно рік служу у полку. Об’їздила всі наші бойові позиції: Іловайськ, Мар’їнка, Сніжне, Широкине, Маріуполь, Саханка, Заїченко, Гранітне. За фахом я хімік, але отримала додаткову освіту у військовому інституті Естонії за спеціальністю польовий хірург. Це було вже під час війни, я поїхала туди на ротацію у 2015 році. Сподіваюся, коли закінчиться ця війна, зможу брати участь у всіх миротворчих месіях по всьому світу і також допомагати там.
Насправді, вік живи – вік учись. Іноді бувають ситуації, до яких тебе не готували. Тому що та війна, до якої натівські інструктори готували, відрізняється від нашої. Вони воювали в Іраку, Афганістані, і до медиків там противник інакше ставився. А у нас в першу чергу вбивають медиків – для інструкторів це нонсенс.
У нас нечесна війна, у нас окупанти, які прийшли на чужу землю й просто знищують. Їм все одно, кого вбивати: дітей, жінок, бабусь. В першу чергу, коли Донецьк захопили, ким вони прикривалися? Дітьми та бабусями. Вони знають: якщо вбити медика, підрозділ втратить більше бійців, тому що медик рятує всіх.
***  працювала в червоній зоні. Згідно з протоколами тактичної медицини, зони надання допомоги поділяються на червону – місце проведення бою, жовту – де немає ризику потрапити під вогонь противника і зелену – де відбувається евакуація пораненого. Я була завжди із своїм підрозділом.


Екіпіровка у мене така ж, як у всіх: бронежилет, каска, наколінники, рукавички. Ми не носимо шеврони, що вказують, що ми медики, аби менше привертати увагу.
Під час бою під обстрілом моє завдання – надати першу допомогу і витягнути поранених на собі з-під обстрілу, поки бійці продовжують бій, щоб їх не відволікати. Витягла, посадила в машину, водій везе, а ти далі продовжуєш в машині рятувати людину, передаючи її на жовту зону.
Якщо більш-менш тихо, припустимо, якійсь обстріл трохи припинився, то хлопці допомагають вантажити у машину. У мене до машини не влазили носилки, оскільки це був звичайний джип. Ми складали сидіння, клали людину на обривок, так би мовити, столу, закріплювали його джгутами і все – везли на жовту лінію.
Працюють медики завжди на максимумі, тобто якщо йде бій, ми завжди знаходимося там. Від роботи медика залежить життя людини. Бувало таке, що ми по троє-четверо діб не спали, поки не було підміни. Рятуємо, поки є сили і можливість. У мене на рахунку понад 100 осіб. У деяких медиків хлопців трохи менше, у когось з інших батальйонів – більше. У нас в полку проходило все так, що хлопці більш обережні і по максимуму звертали увагу на якісь засідки й інше, тому нам, медикам, менше доводилося працювати. *Медикаменти зі мною всі, що є в аптечці: в першу чергу, джгут, тампонація, знеболююче, кровоспинне. Ну і плюс крапельниці, але дуже складно ставити крапельниці, коли йде бій, і завжди треба розраховувати на свого напарника або бійця, який буде тебе прикривати. Тому що для тебе не існує бою, для тебе існує тільки твій поранений.
Завжди є одна-дві особи, які прикривають медика – стрілки. У мене в підрозділі були просто бійці, які допомагали. Коли ми починали, то були ніби сліпі кошенята. Зараз вже в “Азові” є лінійний підрозділ медиків, у яких є свої стрілки-медики, які з ними працюють. А раніше у нас такого не було.
Завдяки цій війні лікарі в лікарнях багато чому навчилися. Багато хто вперше побачив, що таке голка для декомпресії при пневмотораксі, джгутам CAT вони дивувалися. Під час Широкинської операції ми привозили поранених до маріупольської бази медичної швидкої допомоги, там також працювали військові медики. Але 14 лютого, коли був дуже великий потік і наших поранених, і чужих, лікарі не знали, як їм оперувати в умовах антисанітарії. Адже ми звикли працювати в полях, в болоті, а вони – ні, тому лікарі просили допомогти їм. Коли не було місць в операційній, ми працювали в коридорі.


Раніше – припустимо, в Афганістані – під час війни люди часто гинули від звичайної артеріальної кровотечі, яку можна було зупинити, і врятувати людину. Але у нас таких смертей набагато менше. Бувало навіть рятували людей, яким пів голови зносило і мозок. Вони, звичайно, залишаються живі, але це не життя… Хіба що для родичів це хоч щось.
Ось зараз на базі “Азову” ми бійців навчаємо, як самостійно надати першу допомогу собі і своєму товаришу. Ми ділимося своїми знаннями, своїм досвідом, все, що знаємо, – все віддаємо їм, щоб вони могли хоч якось допомогти і собі, і побратиму. Бо коли почалася війна, ми не знали цього всього.
В індивідуальну аптечку кожному бійцеві ми в першу чергу комплектуємо джгут, ізраїльський бандаж, вату, бинт, Налбуфін – протишоковий знеболюючий, необхідний у разі ампутації, Целокс в бинті (від порошку ми вже давно відмовилися) – кровоспинне. А там вони вже самі комплектують собі протигрипозні всякі крапельки. Ми їх вчимо, як правильно накласти джгут, на які місця, як ізраїльським бандажем скористатися.
Наш полк живе за рахунок волонтерів, але все одно не вистачає дуже багатьох аптечок. Не вистачає крапельниць в м’яких упаковках, скальпелів, пінцетів, шовні матеріали – на вагу золота.
У лікарнях не вистачає коштів тампонади, хірургічних засобів, крапельниць, перев’язувальних матеріалів, антибіотиків, тому що при будь-якому пораненні людині тиждень колють антибіотики від зараження. Шовних матеріалів, зондового харчування для тяжкопоранених… А також побутових речей: постільної білизни, змінного одягу для бійців.
В основному у армійських підрозділів брак медикаментів. Адже ми, добровольці, самі собі все купуємо, вибираємо форму, вибираємо свою долю, а хлопців із ЗСУ на м’ясо кидають. Дають гумові джгути і навіть не пояснюють, як ним скористатися. У них немає Целокса, а вміст індивідуальної аптечки як у 40-х 60-х роках: анальгін, зеленка, два пакетики вати, один пакет бинта і гумовий джгут, нашатир і ножиці – іноді.

В “Азові” не забороняють свою індивідуальну аптечку привезти з собою, а в армійських підрозділах все повинно бути однаковим і, не дай Бог, щось зайве. Я знаю, зараз вже в деяких підрозділах начебто намагаються перейти на новий рівень. Але, знову ж таки, 300 доларів, щоб купити аптечку бійцю держава, можливо, виділить, але чи підуть ці гроші на аптечку – це вже інше питання. Вони зекономлять на джгуті американському, покладуть йому гумовий – це вже 100 доларів мінус – ну і тому подібне. Так виходить, що життя людини у держави оцінюється в 300 доларів.
*Якось так склалося, що спочатку я була єдиною дівчиною в “Азові”. Була я і ще три людини, але найчастіше вони не працювали в червоній зоні, а працювали в жовтій. Були бійці – медики за спеціальністю в лінійному підрозділі, але вони не працювали, як медики. Проте іноді їм все ж на бойовому доводилося працювати за спеціальністю, показувати свої навички, рятувати хлопців.
Мені, напевно, як мамі, важко це бачити. У мене син росте маленький, і для мене кожна людина, незалежно від віку – як мій син. Тому що я розумію, що кожного чекає мама вдома, і це дуже складно. І якщо не вдається врятувати людину – бувають такі поранення, не сумісні з життям – дуже складно з цим жити.

Добровольцем я стала тому, що знала, що відбувається в нашій армії. А в “Азов” пішла, оскільки у мене тут всі друзі і брат був.
Я була спочатку волонтером, тому що жінок в “Азов” спочатку не брали. Але на перших бойових я показала, що можу рятувати, незалежно від того, що я жінка. Мене не сприймають, як жінку: я – боєць і виконую такі ж функції, як і всі. Тим більше, моє завдання не воювати, а рятувати. І мені все одно – рятувати окупанта чи рятувати нашого.
Доводилося рятувати бійців і з ворожої сторони, для того, щоб наші могли отримати якусь інформацію і все інше, а потім передавали СБУ, і там вже вирішували, що з ними робити. Все-таки, ми – медики, ми – не боги, щоб вирішувати, повинен бойовик жити, чи ні.
Під час військових дій бійці отримують у 99,9% випадків мінно-осколкові та підривні травми. Це вкрай важке поранення, оскільки дрібні осколки лікарі не можуть дістати. Зробити МРТ людині нереально, бо його вб’є струмом.

Є один боєць у нас, “Золотий” – герой нашого підрозділу, людина, яка багато пройшла. У нього було важке поранення, і тепер він має близько 15-ти осколків в організмі. У Дніпропетровську хотіли робити операцію, дістали один осколок, а інші, сказали, не зможуть, тому що вони в таких місцях, що якщо дістати, то зроблять гірше. Загалом у кожного з бійців після осколкового поранення 5-10 осколків залишається на все життя. Жити це не заважає, але на погоду дає – все-таки, метал, чужорідне тіло. Іноді гниє. Якщо осколок потрапив в голову, то людину мучають сильні головні болі. В моїй практиці були і випадки ампутації…
В минулому році був виїзд у Сніжне, вийшло так, що в машині були всі мої друзі. Це “Гюрза”, “Золотий”, “Дезкий” і “Бєзумний”. Вони потрапили в засідку під пряме попадання РПГ, снаряд влетів у машину. Прошило “Дерзкого” наскрізь і пішов кумулятивний струмінь у “Золотого”. “Гюрза” і “Бєзумний” відбулися осколками та опіками. “Дерзкий” – він з Дніпропетровська, ще з дитинства спілкувалися, дружили -прожив п’ять хвилин, після чого помер. Дуже важка смерть, тому що повністю прошило живіт. “Золотого” повністю посікло, але, незважаючи на те, що у нього порожнину живота розірвало, руку повністю всю розірвало на шматки, осколки по всьому тілу, він все одно намагався там кричати і вести бій.
Відправили його у Волноваху, а в той день біля волноваської лікарні сепаратисти якраз почали бій, і дуже складно було його звідти вирвати. Але ми вирвали. Нам подзвонили хлопці і сказали, що потрапили в засідку, і ми з моїм командиром виїхали їм назустріч. Надавав першу допомогу “Телець” – на даний момент він наш начальник медичної служби.
“Золотий” дуже прагнув вижити. У нього дружина була вагітна і він хотів побачити свого сина, який мав народитися, тому він видерся. У нього не повинно було бути руки, але вона є – лікарі зробили все можливе. З того часу минув майже рік, і він вже повернувся назад в наші ряди, він намагається якось допомагати. У нього народився син, його назвали в честь “Дерзкого” – Сашком.
Прикро, що наша влада забуває про таких героїв і дає нагороди якимсь патрульним службам. Таким хлопцям нашим, які воювали, відстоювали життя, коли у нас не було ще бронежилетів, шоломів, а вони йшли просто в тил ворога, про них забувають. “Дерзкому” посмертно не дали нагороду. Дуже прикро, що наш президент закрив очі і не бачить, скільки хлопців загинуло на передовій.
Источник health.obozrevatel.com

______