Як не опинитися в поїзді, що їде на птахофабрику в Польщі

Колись один мій підлеглий попросив підвищити йому зарплату. Я відмовив.

У мене є один принцип – рідко або навіть ніколи не підвищувати платню за “вислугу років” тільки за підвищення кваліфікації та зростання.

Я запропонував йому пройти за чужий рахунок пару курсів, освоїти нові навички, змінити посаду і намалював нову зарплату – вона була вище відсотків на 70 при тій же тривалості робочого дня. Він сказав що у нього нова дівчина або щось типо того і гроші потрібні зараз. Плюс він хоче з’їздити перший раз за кордон і багато іншого. Коротше, грошей хотів зараз і край. Я відмовив.

Він влаштувався на другу роботу. Вона приносила ці ж + 70%, але забирала час вечорів і ночей. Через півроку такого редбульного режиму він почав скаржитися на здоров’я і важке життя. На другій роботі почалися складнощі і щось там ще. Я вже не пам’ятаю. Не знаю як він зараз, але по-моєму він так і не освоїв нових навичок і працює понаднормово.

І цю рису я вважаю бичем наших людей. Небажання вчитися для “завтра”, щоб звозити дівчину до Єгипту зараз. Бажання швидких результатів – це такий генетичний популізм багатьох українців.

Проблема тільки в тому, що “завтра” настає неминуче. Але так нікого нічому і не вчить.

Цей пост навіяний іншим . Його написала Ольга Омелянчук про наших заробітчан, які збирають ягоди і обробляють курей в Польщі за, цілком собі, київську зарплату.

Вони теж не хочуть працювати на “завтра” і це “завтра” для них ніколи не настане. Зате побачать світ з вікон розвезення птахофабрики.

І якщо у кого виникне бажання показати пальцем на мене – то відповім. У 23-24 я вкладав тисячі доларів в свою освіту. Це була левова частина моїх доходів – але вона йшла на курси, тренінги, заняття з психологом і інші особистісний та професійний розвиток мене як фахівця і керівника.

До 29 років я жив з мамою, щоб купити квартиру і не витрачатися на її з’їм. І навіть в періоди дуже серйозних доходів я жив скромно і відкладав гроші. Мені як і всім хотілося купити Лексус і повечеряти в Бао. І я цілком міг собі це дозволити. Але не був разу ні на водійському Лексуса, ні в відомому ресторані.

Я хотів вирватися з порочного кола рахунків, боргів і “життя до зарплати”, щоб стати фінансово незалежним. Я їм став. І за рахунок грошової подушки і можливості працювати стільки, скільки хочеться – а не скільки сказали, я зміг виділити шматок часу і побудувати відомий вам фонд.

І зараз, коли стара фінансова подушка продірявилася – я вклав її залишки в маленьку справу з торгівлі навушниками. А щоб з’явилася нова – пішов на 2 роботи, які не віднімають багато часу, але приносять гроші. Ці можливості не прийшли самі. Я кожен день інвестую в себе і своє майбутнє, щоб одного разу не виявитися в поїзді, який везе мене на птахофабрику в Польщі.

Чого й вам бажаю.

Віталій ДЕЙНЕГА

Загрузка...